Іскряться сніжинки в морозній імлі,
Скрипить білий сніг у нас під ногами.
І тут, коло нас, і десь там, на землі,
Дерева вмиваються іній – сльозами.
Промінчики сонця заграли в снігу,
Бадьорість і свіжість йому передали,
Згубили сніжинку вони не одну,
Бо від тепла сніжні леді розтали.
Мій погляд у далеч небесну проник,
Де хмарки перисті блакить закривають,
Де кожний промінчик сіяти привик.
Де напровесні краплі веселкою сяють.
А сріблясті смереки в обіймах своїх,
Величні простори Карпат огортають,
І Черемош вічний на хвилину притих,
На нього перисті сніжинки сідають.
І вітер сховався десь в далині,
Його подих слабкішим стає день у день,
Він не гонить лавини на полонині,
Й не дарує вже нам вербових пісень.
Він чекає весни – коли зійдуть квітки,
І розпустить верба свої коси.
Щоб леліти маленькі гілки і листки,
Й з конюшини збивати роси.
А коли полонинські струмочки прозорі,
Почнуть схили гірські омивати.
Їм дорогу покажуть вночі вічні зорі,
А у день буде сонце тепло дарувати.
Сміло літо пройде, й жовта осінь наступить,
А зима всіх сніжинками вкриє.
Промінчиком сонця весна приголубить,
І природу дощами омиє.
