Східна притча
Якось вранці мудрець своїх учнів спитав: «Хто з вас знає,
Чому люди кричать, коли сваряться?» Довго не думав
Перший учень: «Кричать, бо, втрачаючи спокій, волає
Той, хто слабший в двобої словесному!» «Гарно придумав! –
Посміхнувся учитель. – Чому ж не промовити тихо,
Якщо інша людина знаходиться поряд з тобою?
Можна вбити словами чи ранити, кличучи лихо,
Але нащо кричати, якщо ти готовий до бою?»
Довго думали учні, створили теорій чимало,
Проте жодну не визнав мудрець, не надав переваги.
Врешті сам відповів на питання, що зранку діймало:
«Коли сердиться хтось, почуттями образи, зневаги
Ранить іншому душу і серце його віддаляє.
Щоб покрити цю відстань, людина напружує голос –
Гірше робить обом! – і кричати чимдуж починає,
Та проте не спроможна наблизитися ні на волос.
Навпаки, коли люди закохані, тихо шепочуть.
Душі їх близько-близько, а ніжність ще більше єднає.
Їм слова не потрібні – серця об’єднатися хочуть.
Замість слів – тільки погляди, дотиків вуст вистачає.
Коли спорите, не дозволяйте серцям віддалятись.
Не вживайте слова, що поглиблюють прірву – й тривогу…
Прийде день, коли біль і образа не схочуть спинятись,–
Стане вам неможливо назад відшукати дорогу».