Leopold Staff "A gdy ujrzymy się znowu…" (спроба перекладу)
Леопольд Стафф (пол. Leopold Staff; *14 листопада 1878, Львів — †31 травня 1957, Скаржиско-Каменна, Польща) — польський поет, драматург і перекладач чеського походження. Один з найбільших польських поетів 20-го століття.
***
http://staff.klp.pl/a-3251.htmlhttp://staff.klp.pl/ser-211.html
Kiedyś po długich latach ujrzymy się znowu.
Łódź moja będzie w przystań wracała z połowu
Pereł, po które rozkaz twój na burz szaleństwo
Wyprawił mnie. Żądałaś, by niebezpieczeństwo
Było próbą miłości mej, a twym okupem.
W zachód różowy łódź ma wracać będzie z łupem.
Gdy na wód senność zaczną od skał padać cienie,
A morze będzie ciche jak moje znużenie.
Wiosło złożę i zwinę żagiel, jak tęsknotę
U progu ukojenia. Fale miekkie, złote
Nieść mnie będą spokojnie, jak blade godziny,
Na których szczęście płynie w wspomnienia krainy.
Na brzegu czekać będziesz. A gdy dotknę ziemi,
Milczenie będzie naszym powitaniem. Niemi
Popatrzymy na skarbów morzu wzięty przepych
Zgasłym spojrzeniem oczu od bujnych łez ślepych
Pójdziem, a ty nie spytasz o moje przygody,
Gdy na twojego domu wchodzić będziem schody.
Aż kiedy w twym ogrodzie pod ciemnymi drzewy
Usiądziem chłodząc skronie letnimi powiewy,
Choć nie wyrzeknę słowa brzmiącego wyrzutem,
Uczujesz nagle w sercu boleśnie ukłutem
Żal obłędny, szalony lęk, jak zawrót głowy,
Żeś pierwszy lot mych tęsknot na mozół jałowy
Skazała, na tych marnych nam skarbów szukania,
I przeklniesz dzień, gdym słuchał twego rozkazania,
Choć nie zgadniesz, że jutro opuszczę twe progi:
Bom, błądząc, nad cię błędne swe pokochał drogi...
***
ЯкОсь, в плином літ ми побачимось знову,
Коли човен мій йтиме у гавань із лову
Перлів, тих що ти наказала шукати в шаленстві,
З небезпеки якого я вирвався в певному сенсі.
За спробу любити мою ти викуп приготувала.
Поведу свій човен в надвечіря рожеву заграву.
Як на заспані води впадуть наші тіні зі скелі
Море буде спокійним, як втома моя, як пустеля.
Напнеться тугою вітрило, не наляжу на весла,
Стане легко раптово. Хвиля хвилю понесла
У мій спокій, та під лезом розтятого болю
Спомин щастя солодкого вирине спрагло на волю.
На березі ждатимеш . Як торкнуся землі
Мовчанням зустрінемось. Уста вже німі
Лише погляд на скарби в човні збайдужілий
Кинуть очі без сліз … що стали сліпими.
Підемо, лиш ти не спитаєш, що було по тому
Навіть сходами перед дверима знайомого дому.
А коли у саду твоїм в прохолоді зеленого гілля
Наші скроні схолонуть обвіяні вітром безсилля
Хтось не втримає докору гострого слова,
Що до серце пришпилить мить тимчасову.
Так безжально безумсво раптово занепокоїть
Поведе у печаль давніх пізнаних вперше покоїв.
Там ми прагли скарбів, змарнували дарований світ.
Проклинаю той день, коли дала мені ти обіт.
Ми не знали, не відали, що була дірява порога,
Я порочне розвіяв "люблю" і довірився іншим дорогам.
