- Все ж,пане, мислення корисне для життя! – промовив немолодий чоловік, наповнюючи келих старим віскі.
- А в любові тоді яка користь? – різко запитав опонент.
Зависла тиша, але їй не дали і прожити хвилини.
- Відповім я,жінка. Любов корисна ж тоді для співжиття. Вона вможливлює його, - втрутилась білолиця пані.
Я сидів і слухав цей полілог. Слухав, розчинявся в мові людей, з якими мене об’єднувала лише кімната, в якій ми перебували. Я чекав миті, крізь яку просочиться сенс сказаного, але її не було. Та зненацька підвівся і промовив:
- Вибачте, пані та панове, але мушу йти!
- Генріху, - промовив немолодий чоловік. – Залиштеся, будь ласка.
- Ні, перепрошую, маю невідкладні справи.
- Ви проміняєте нас на перебування у своєму самотньому помешканні? - зіронізувала білолиця.
Я лиш посміхнувся і прорік:
- Повірте, я вмію доповнити собі компанію. Кращого друга, ніж ти сам, не знайти. Всім гарного вечора. І дякую за гостинність.
Я одягнув піджак, недбалий вигляд якого кричав про мою бідність,вклонився,поцілував дамам руки і пішов у ніч.
- Мислення і любов, - бубонів я.
Чому палиця завжди мусить мати два кінці? Чому не можна обмежитись одним?
Ці життєві перепалки з своєю підсвідомістю, що голодним звіром їла мене вечорами, виснажували мене.
Друзі часто промовляли:
-Генріху, ти знову схуд! Працюєш над новим твором?
Я відповідав згодом:
- Ні. В мене тепер нове заняття.
- Яке ж?
- Я думаю.
Всі заливались реготом.
- І від цього можна худнути? Треба порадити своїй дружині.
Я вже нічого не казав. Зрештою, від цього і померти можна.
Оточений думками я блукав поночі. Як жити далі, коли в тобі нема моральних сил? Коли ти розтратив молодість на розваги, любов і ніжність на нерозумних жінок? Чи можна стати тим,ким хочеш? І як?
Знову згадався голос батька, який кричав від люті, коли почув, що я покинув прибуткову посаду:
-Письменник? Тобі 28. Ти навіть сім’ї не маєш, ти недавно став на ноги. Облиш, Генріху. Тримайся постійності.
Я ж розчарував батька. І не прогадав. Спочатку книги дійсно мали шалений успіх, а потім я почув у собі тління смерті.
Ще трохи. Ще трохи. В мене ще є сили. Але вони покидали мене.
Через тиждень прийшла зима. Замела сліди розчарувань. Але як мені пережити її в самоті? Як пережити чергову зиму? Чи як дожити її?
Коли б була ти, то я б пережив сотні віків, наповнюючись тобою щодня. Але ти обрала самобутність.
- Ти не вмієш любити. Вибирай: або я, або писанина.
Я не обрав тебе. Якби ти була без погорди, то ми жили б вічно. Прекрасний тандем: митець і його жертва. Але ти не могла нею бути.
Я чекав місяцями в передчутті , що відчиняться двері, ти побіжиш до мене, очистиш сварку сміхом і палко пригорнеш. Але ти не приходила. Потім прочитав в газеті оголошення про твої заручини. Я знав твого обранця. Ти житимеш в достатку, але відчуватимеш самотність при живому чоловікові. Мені ставало гірко тоді. Я ж так і не розлюбив тебе.
Я був винен видавництвам нові романи. Але не було сенсу писати їх. Вже все і так написано.
З розумінням мого морального кінця я пізнав смак приреченості. Вже ніщо не втішало. Ні мрії про терпке, зболене завтра, що змінило б хоч щось. Нічого не було, що живило б мене.
Минали дні, а я лише існував.
Коли людині тужливо, вона йде до ближніх, щоб розвіяти сум. Я ж навпаки заривався у мушлю болю і сумнівів. Я не мав їжі для натхнення, тому їв самого себе.
Я знав, що не доживу до весни. Не судилося мені. Я був надто слабкий духом, щоб жити далі. В мене не було альтернатив.
Згадувались наші з тобою розмови. Знайомство. Ти була моїй вогником, який я не зумів розпалити ще більше. Здавалось, що за свій талант я платив силою вмираючого духу і неспокоєм в душі.
- Генріху, - шепотіла ти. – Ти не вмієш радіти.
- Не вмію, дорога моя.
- А я вмію. Яке щастя, що мені треба так мало для щастя.
- Мені для щастя треба лиш ти, - відповідав я.
Тоді я цілував тебе в чоло, як батько улюблену доньку і йшов дописувати черговий розділ. Я покидав тебе саму, бо мій злий бог просив данину у формі літер і розділових знаків.
- Генріху, йдемо гуляти, - благала ти.
- Ще кілька рядків і підемо.
Ти мовчки сиділа, чекаючи. Не дочекавшись, ти лягала спати.
Я не міг по – іншому. В мені сидів дух одержимості, який підкорив навіть мою любов.
Я все згадував, коли відчув, що час мій щезає. Все просочується крізь тіло. Я доживав останні дні. Друзі радили поїхати на курорт. Пропонували гроші. Але як я міг пояснити, що я віджив своє? Як міг пояснити їм, що я – уособлення приреченості? Мабуть, ніяк. Люди так міцно тримаються за життя, що бояться нагадувань про смерть. А тут ціла заява про неї, про її неминучість для кожного.
Епілог
Будинок немолодого чоловіка. Він працює в кабінеті, коли раптом до нього приходить білолиця.
- А, Еміліє, це Ви. Доброго дня. Сідайте в крісло.
- Доброго, пане. Я радше постою.
- Як бажаєте. Щось сталось? Ви надто сумні, - немолодий чоловік продовжує розглядати документи і вдає вигляд, що зацікавлений Емілією – білолицею.
- Так. Сталось. Сталось те, що, напевно, мало статись.
На обличчі немолодого чоловіка з’явився вираз страху і зацікавлення, що мали схожі риси.
- Генріх. Письменник Генріх помер сьогодні вранці.
- Як?! Він?! Такий молодий, - чоловік похитав головою.
- Так. Він.
- Які причини смерті, Еміліє?
- Перевиснаження. Так сказав лікар, що оглянув його. Чи,вірніше, тіло.
- Жаль. Звісно, жаль. Його називали майбутнім країни. І те померло. О, Еміліє, а підозр на самогубство нема?
- Ні. Але можна зробити висновки, що він підозрював про свою смерть, бо підготувався, вдягнув все найновіше, привів себе до ладу.
- А якісь записи залишив? – немолодий чоловік не вгавав.
- Так. Лише коротку записку.
- Яку? Що там було написано?
- Morituri te salutant, - прошепотіла білолиця.
- Ах, саме це. Morituri te salutant, morituri te salutant, - шепотів він.
Ви таки сядьте, Еміліє, краще сядьте….
17.01.2013р.
ID:
393241
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.01.2013 14:31:50
© дата внесення змiн: 09.11.2013 21:24:39
автор: Олена Ганько
Вкажіть причину вашої скарги
|
