Я знов лечу в далеку вись,
Крильми повітря прорізаю,
Ти тягнеш мене тільки вниз,
Як скинуть я тебе не знаю.
Ти віриш в мене, та на жаль,
Твоєї віри нам замало,
І з неба я кричу «Прощай,
З тобою падати не стану».
Хоч як мене притягує земля,
Трава, річки, та білі хати,
Лишень літати хочу я,
Поверх лісів у вись здійматись.
Відчути вітер між крильми,
Із ним грайливо обійматись,
Сміятись від такої гри,
Так вільно й весело сміятись.
Мене не стримаєш, прости,
Кайдани скину я тяжкі,
Я не боюся висоти,
Я полечу у височінь.
До сонця, неба та зірок,
Там де не буде знов тиранів,
Немає сліз там і сварок,
Немає страшного «Кохаю».
Я так боялася тебе,
Тепер я вільна та щаслива,
Полинула ввись до небес,
Я так про це завжди молилась.
