В передчутті сну ти склав зброю додолу.
І потала марнот заіскрилась чорним гріхом.
Ти сидів біля вод,коли йшли всі додому,
Ти котився униз,коли озлоба дерлась верхом.
Обумовленість суті не пояснює її необхідність.
Раз надії нема,то хіба ж можна спати??
Я ж указувала завжди на твою відмінність,
А ти бився об себе і кричав,що це - ґрати.
Так тепер ти один,наче степ після бою,
Просто люди підуть,бо їх кличе до "іновірства".
В мені гірко від серця до нещадного болю,
Коли мовчки сидиш ти на руїні свого "королівства".
6.11.12р.
