Частина 3. Воскресіння надії
До всього можна звикнути, на жаль,
І навіть до самотності гнилої,
На втіху обернув свою печаль,
Був певен – не торкнуть мого покою.
Та раптом серед тиші вдарив грім,
Заглянув дивний гість тоді до мене,
Розвіяв у душі гіркотний дим,
І серце змусив битися шалено.
І він сказав, – о, як можливо це! –
Вогонь горів у кожнім його слові –
Що я і мій король – одне лице,
Сказав, що королівської я крові!
Він довго запевняв, що друг мені,
Що звільнить від марудної спокути.
Всі блага він оспівував земні,
І волю обіцяв мені вернути.
Я сумнівався, але все ж сказав,
Що я щасливий, і мені не треба
Ні радощів людських, ні злих забав,
Ні тронів на землі, ні ласки неба.
Та все ж він був умілий на слова,
І, мабуть, говорив таки відверто.
Той голос рани медом поливав,
І душу врятував мою від смерті.
Я здався… Я утік із ним з тюрми,
Все було так таємно і красиво,
І я кохав щемливо кожну мить,
Що наближала нездійсненне диво.
О, так! Я хочу вийти із пітьми,
І стати переможцем цього бою,
О Боже, молитви мої прийми!
Свободою я рани всі загою!
Я славою у серці біль втоплю,
Криваві сльози осушу промінням
Своєї правди, і пітьму облуд
Осяє справедливості пломіння!
О, вартий цей тріумф усіх страждань,
Всіх мук і невідомості гіркої!
Яка тонка сліпої долі грань! –
Я – вже не в’язень, я – свободи воїн!
(В основу поеми лягла легенда про Залізну Маску - ніби-то брата-близнюка Людовіка XIV)
