Він народився восени, щоб померти пізньою зимою.
За своє життя я пізнала сотні емоцій: біль, розлука, радість, щастя, любов. Любов , наче достиглий нектар, розливалась пристрастю по тілу. Біль в’їдався гіркотою минулого, перекреслюючи сподівання і новий день, що, наче ранній сніг під час весни, здавався недоступним.
Найбільше я любила, коли ти пестив і цілував мої руки. Для мене це найбільш емоційний момент, бо руки – це, наче другі очі, - ними ти пізнаєш світ. І-от ти сидиш біля мене, говориш, і мені здається, що говорить до мене голос мертвого пророка, який знаходиться в тобі. Голос твій ллється, як ріка, і я відчуваю, що от-от і засну. Засну сном тривалістю в мить і не прокинусь ніколи. Бо вже не хотітиму.
ІІ
І був серед всіх людей, що зустрілись мені, один чоловік, що не міг не дивувати і не лякати. Суть його існування, здавалось, була у запереченні всього. Навіть про все наше людське життя – буття він говорив так, наче в нього вселився голос смерті. Я робила висновки, що і у природи бувають такі наднеобхідні збої.
Він міг приходити у компанію людей, говорити зі всіма, сипати дотепами до жінок, фліртувати, а потім, коли всі за звичкою (ближче до вечора) починали говорити про щось змістовне і високе (бо вечір завжди надихає на звучні розмови, як і ніч ), починав протестувати.
Ніхто не знав,чому він це говорив. Ніхто про нього нічого не знав. Складалось враження, що він – лише уламок скельця, в якому іноді відображається сонце.
Здається мені, що розумно заперечувати тоді, коли співрозмовник заблудився серед істини, чи тупцює біля неї, чи взагалі несе крамолу. Заперечення людині потрібне, а особливо її язику. Якщо нічого не заперечувати, то життя застригає, як сталактит.
І от «Пан-проти-всіх» починав заперечувати всіх і все. Його мозок знаходив стільки аргументів, що всі замовкали; по кімнаті пробігала тінь напруження; жінки схиляли голови, чоловіки курили. Потім Музикант починав грати, чи хтось переводив тему, і ця натягнута струна заблуканих істин десь дівалась.
За звичкою Протест виходив на терасу і довго дивився на зорі.
Я підходила до нього. Ми довго мовчали. Та і нащо говорити, щоб почути сотні «Ні!» і «Я проти».
Через півгодини я наважувалась дібрати всі можливі слова і заводила розмову.
- У тебе взагалі є якісь погляди і бачення? – питала я.
Він посміхався кутиком тонких, як і його гумор, губ і промовляв стишено і спокійно:
- Ні. Бо в наш час їх стільки багато. Я даю Пані Долі шанс мати підопічного, який в руки її віддає себе без зітхань і жалю. Не бачу сенсу мати погляди. Бо визначити – значить обмежити. А рамки – гріх для людини, яка має особливу мету.
Ясно, що такі речі змушували відчути удар по всьому, для чого ти раніше жила. Ви ніколи не задумувались, чому людина схиляє голову перед духом генія? Бо він їй каже те, що людське підсвідоме, що багаж поколінь не зміг і не може сказати.
- І яка ж твоя мета? – знову питала я. Тіло моє тоді стало важким, а дух надто легким. Я навіть побоялась його втратити.
- Я – людина –протест! – гучно заявив він.
Я з диким оціпенінням глянула в його очі кольору старого осіннього неба і мені вперше в житті забракло слів.
17. 09 .12р.
ID:
365157
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.09.2012 15:56:18
© дата внесення змiн: 06.06.2013 15:12:02
автор: Олена Ганько
Вкажіть причину вашої скарги
|