Ти можеш загрузнути в цьому життєвому циклі
тоді, коли я буду десь на просторах Тоскани.
Мені не подзвониш, як завжди. Ну що ж, я вже звикла,
що в тебе на місяць вперед заготовані плани.
І стоси паперів тобі будуть знов арбітражем
в той час, коли я пакуватиму тісно валізи.
І глянеш з-під лоба, як завжди. Ну що ж, я ще скажу,
та тільки, боюся, тоді буде надто вже пізно.
Я сяду в літак, в стюардеси замовлю мартіні
тоді, коли ти усвідомиш, що тиснеш на рани.
Пром́овчу, як завжди. Ну що ж, ти вже вкотре невинний,
а я просто знову самотня в просторах Тоскани.
от є щось у Твоїх віршах, Галинко, навіть не можу точно виразитись, щось таке ніби своє, рідне, ніби ключик від дверей котрі ведуть по коридорам людської долі, задзеркалля почуттів. Я завжди у них знаходжу щось для себе, і нехай, ЛГ і автор не завжди одна і та ж особа, але вони для мене завжди рідні
Halyna* відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Який чудесний коментар, Тарасе! Завжди хочеться виправдовувати сподівання таких авторів та читачів, як ти