У крові булькотіння метану,
Прориваються бульбашки в мозок.
Наче пластир зриваючи з рани,
Я тебе виганяю із простору.
Я тебе виганяю із часу,
Заплітаючи нерви у коси.
Заливаю шарами гасу
Моїх споминів жовтий фосфор.
Я на шкірі пророщую панцир,
Кістяні продукую вирости.
Збожеволівши, майже пальцями,
Закупорюю натрієм синапси.
Я природні спиняю рефлекси
І навмисне плутаю фази.
Щоб руками спинити серце,
Я судини вузлами зв'язую.
Я тебе виганяю із космосу,
Із галактик моїх приватних,
І лишаюсь безпомічна й боса
Під неоном нервових розрядів.
