Вже не стелить тополя перину із білого пуху,
Вже фіалки й бузок не дурманять, не ваблять серця.
У безвітряну ніч, вся природа таїться без руху
І чекає дощу, щоб омити пилюку з лиця.
Щоб підняти угору зелене, понурене віття,
Щоб сяйнути у фарбах яскравого літнього дня,
Показати красу, а троянд невагомі суцвіття,
Молитовні псалми, без кінця, в небеса бубонять.
Та не чути грози віщування - пронизливо-ніжні,
Й не пливуть сірим військом, під сонцем, хмарки.
Лише тягнуться шлейфом гарячі, розпечені тижні,
Залишаючи присмак від літа - жаданно-терпкий.
