Нас так привчали до ярма,
Образ, знущання і покори,
Важкої праці задарма,
І навіть до голодомору.
Вбивали пісню, душу, мову,
Топтали звичаї і віру.
З корінням рвали, по живому,
У безвість везли, до Сибіру.
Набиті лементом і болем,
Ущент вагони, як худоба.
За те, що жили хлібом, полем,
За щиру душу хлібороба.
І було пекло на землі
Кістлява смерть врожай збирала.
Дорослі, немічні, малі,
Косила всіх, не розбирала.
Мільйони знищені, щоби,
Покірність в душі поселити,
В ім’я химерної доби,
В німих рабів перетворити.
Кістками всіяні світи,
Від Соловків до Магадану,
Снігів колючих Воркути,
Пісків гарячих Туркестану.
Стерпіли все, але забути,
І не молитися за душі…
Це треба просто бидлом бути,
І «населением на суше».
07.01.2008 р.
Рвана ритміка вірша, про ці трагічні події, не заколисує монотонністю. Хоч це і не по правилах віршування. та в цьому випадку я вважав це доречним. В багатьох своїх віршах останній катрен часто іншого ритму, що дає певний акцент і підсумок викладеного.
З найкращими побажаннями 
