Я бачив світ
і бачив що за ним.
Прожив хоч і кортке,
але все ж життя.
І на шляху своїм
я багатьох зустрів.
Й зустрілося мені
одне дитя.
Таке невинне і цікаве,
йому було всього-то
пару літ.
Та глянеш в очі
і весь світ пропаде.
Весь світ
в його очах заліг.
Наповнені безмежною
печаллю
і розумом
не тих дитячих літ,
а старця, якому
поза сотню
і не одну,
а цілу сотню тисяч літ.
Не говорило те дитя,
тільки дивилось.
Та й не потрібними
були слова.
За нього
очі промовляли.
І усмішка -
чарівна, та сумна.
В очах тих,
враз побачив усе людство.
З давніх давен,
із покон віків
аж до сьогодні,
й опісля того,
я зрозумів, чому
усмішка й очі
такі були сумні.
Дитині випала
важезна мука -
він відчував
за світ увесь печаль.
За все що скоєно
і весь вселенський смуток
прийняв на себе сам.
Він обраний,
але не нами.
Він сам обрав себе
із поміж нас.
Щоб ми цього
в тих кількостях
не відчували,
й щоб не стараждали -
він страждав за нас.
Мала дитина,
та велике серце.
А в серці тім,
любов до всього й всіх.
В тім серці
й крихти ненависті
не знайдете.
Їй ніде впасти там,
серед любові і надій.
Я чесно кажучи
не можу зрозуміти,
за що він нас всіх полюбив??
Адже чужі всі,
але для нього рідні.
Та рідним він
нікому з нас не був..
