Ще досі накрапає вчорашній дощ,
Він сірістю огортає самотність площ.
І тихо по бруківці холодно-червоній
Вибиває звук неземних симфоній.
Падає.
Десь художник ховає картину,
Хтось парасолем прикриває спину.
Ось двоє тихо назавжди розійшлись,
А на розі інші в обіймах сплелись.
Хтось сидить один самотою в кав’ярні,
А ось, о диво, мій друг в книгарні!,
Її в тінь сховали високі будинки
Й по склу текли дощу сльозинки.
Кап-кап. Я слухаю, і щось невідоме
Співало таке приємне, незнайоме
серцю. І дощ за струни повільно
Тягнув сумну мелодію безцільно.
Десь за парканом чути скрегіт ринв старих
І грім ледь чутний – в пісні штрих.
А потім ця вистава повільно вщухає
Й балерини-крапини ідуть за куліси. Я це знаю.
І зала в оплесках бурхливих
Зірветься на ноги в криках галасливих.
Що драма просто неймовірна була.
Та де ж їм знати, що це маска й мла.
І я зачаровано слухав цю пісню, цю грозу,
Не зміг втекти від себе і дощу.
Тому сиджу під покривом дахів,
Втекти далеко, в сіру даль хотів!