А час зриває з мене простирадло
І накриває покривалом з неба,
Шматочки сонця втулює незграбно,
Неначе в сонці маю я потребу.
Мені б дощу та вітру лютого,
Щоб всюди було вогко, сиро й сіро.
Та щоб у бурю - блискавки і грюкало,
Щоб тільки небо плакало як вміло.
Щоб вітер обіймав мене за стан,
А листя шепотіло: Та забудь!
Не має у людей невиліковних ран,
Смертельні є...та й з ними же живуть.
Час ліки відміряє чомусь літрами.
Нічого....гірше все ж не буде!
Наплутавши з палітрами й пробірками,
Він знов і знов дає мені отруту.
Та, мабуть, несмертельна, бо ж жива...
Все ще радію. Люблю посміхатися.
Час вилікував мою біль сповна,
Просто забравши здатність закохатися....
Нехай відчуття неможливості закохатися буде тимчасовим
Кохання - сила, яка здатна зруйнувати будь-які життєві мури...Але водночас - це і сила, яка створює...
Творіть і насолоджуйтесь життям!
Мишель деЛакруа відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
На моє щастя: все хороше - тимчасове й швидкоплинне, але й ж лихих часів це теж стосується.
Дякую, Шановний.
