Душа, розкрийся чистим полем,
А серце – златом колосів.
Нехай воно не сходить болем
Від вже загоєних рубців.
Нехай воно палає цвітом
Садів весняних, запашних,
І янголом над білим світом
Не допускає чвар людських.
Хто совість, рівність, стид придумав?
Не той, хто у жадобі злій
Своє з чужим чомусь поплутав
І виграв підлістю двобій?
Вони, та совість й стид, присутні
Лиш неборакам, що в житті
Не йшли на поступки могутнім,
Порядність їх – єство душі.
А тим, хто править балом владним,
То є завіса, що стає
Лиш прикриттям, шляхом обманним, –
Їм треба взяти не своє.
Їх так багато в світі чиннім.
А світу то всього – Земля.
В житті цім неминуче тліннім,
Наступить льодова весна.
І вже повзе на північ південь,
Північний полюс лід несе, –
То ж океанський водний рівень
Накриє хвилею усе.
Так з’єднання жадоби й свинства
До кризи світ наш приведе.
То ж зупиніться – безкорисна
Потрібна поміч над усе
Землі і загалом природі.
І совість, рівність, стид ізнов
Зійдуться разом, скажуть – годі!
Пора знайти людську любов!