Мій прадід був куркуликом звичайним,
Здоровим, роботящим, наче віл.
І володів мистецтвом, мабуть, тайним, -
Шукати щастя серед тисяч діл.
І. поки босяки жлуктили самогон,
Валялись п”яні й проклинали долю,
Мій прадід – праведний такий трудар Іон
На полі працював до ночі й болю.
І вся сім”я на полі працювала,-
Дванадцять доньок і одненький син.
Так доленька дорогу торувала,
Тяжка, як камінь, гірка, мов полин.
І пальці на руках Іон не розгинав –
Зкорцюбли від ціпа, коси, сокири.
З розваг – хіба купатися піти на став.
Та залатати на сорочці діри.
Мав дід поля, і стайні, і заводик.
Там цеглу на весь край він виробляв.
Поки сім”я пахала на городах,
Хтось пив безбожно і байдикував.
Горпина, жінка, задавала корм конЯм.
(На голові - накручена курдуля).
А кінь зубами за курдулю ту підняв,
І під курдулею скочила гуля.
Такі були робота і розвага.
Так день – до ночі, трохи хоч спочить.
Трудівникові – слава і повага?
Відчуть її хоча б на день, на мить.
В країні влада думала чомусь не так.
Зароблене трудом – віднять, забрати.
Й віддать лінивому, хто називавсь – жебрак.
І вигнані і діти, й батько, й мати.
Завод розбили, вигнали з городу.
Заросли бур”яном рясні поля.
Що ж користі землі, а мо”, народу?
Лишилась бідувать ота сім”я.
Давай при бабі діду заганять голки
Під нігті, щоб сказав, де має гроші.
Здалася баба, бо такі лихі вовки
З”їдять. То не для неї тії ноші.
Вмирали діти, залишилось двоє.
І син загинув потім на війні.
Обнялися, бабусю, ми з тобою, -
Розповіла історію мені.
Така вже доленька дісталася тобі,
Твоїй родині, моя бабця мила
Де правда сплуталась із горем у журбі,
Де все рішав не розум. Тільки сила.
