http://www.youtube.com/watch?v=WT77DXsnkGI
Попереду на великій швидкості нісся бронетранспортер.
Спочатку він стишив хід і майже став.
Та раптом різко прибавив газу і врізався в юрбу…
Хруст зламаних людських кісток заглушив звук моторів.
Розпачливий крик, в якому сплелися страх і нестерпний біль, пробив небо навиліт.
Кров цвиркнула з-під гусениць на брудну броню.
А після цього загавкали німецькі автомати.
Хто не потрапив під бронетранспортер, упав під кулями.
Жінка, в якої двоє синів були на фронті, побачила очі Івана й Миколи, їхні стиснуті до посиніння кулаки і зблідлі обличчя.
Вона все-таки змогла зупинити їх окриком:
– Не смійте, хлопчики!.. Не смійте!.. Ви вже нікому там не допоможете. Втікайте, чуєте? Втікайте!
– Тобі Тренер і батька, і рідну матір уже замінив… Мабуть, і ночував би на стадіоні…
Хлопчаки, дійсно, днями пропадали на стадіоні і розходились по домівках лише під вечір. Тренування для них були веселою грою, в яку вони гралися з насолодою і без втоми.
Нарешті настав той день, коли слобідські “курчата” разом із Тренером і Горою поїхали на районні змагання з футболу.
Уже в першій грі вихованці Тренера викликали справжню сенсацію… Затим вони по черзі і досить легко залишили поза змаганнями всіх своїх суперників і впевнено дійшли до фіналу. Перед кожним матчем Тренер збирав своїх “курчат” і починав традиційний ритуал:
– Думай не про себе, а про команду…
Не злись і не плач… Ні від болю, ні від того, що сьогодні хтось сильніший від тебе. Злість і сльози роблять людину слабкою…
Грай чесно. Найсильніший той, хто найчесніший.
Ми всі, як пальці на руці – в однім кулаці!
Вже книжки не дочекаюсь. 
