Вона заглядає ще в Ніч, як у Воду
(її не понищить ніякий Батий!)
розкрилена Квітка Прекрасного Роду –
твій тотем, твій хран і твій Храм, золотий.
Ніколи ця Рута Вогню не поляже,
світитиме так до «закінчення днів»
для багрянородних наслідників княжих –
пречистих, пречесних Дочок і Синів.
Лиш зрадникам в Полі самотньо і голо,
а нам іще дива – до Неба окрест.
Прислухайся – чуєш Праматері голос?
Вдивися – проявляться Колос і Хрест!
Імущим додасться. У мудрого є все.
Розступиться ще й перед зрячим імла,
де Божа ознака – Зоря Вифлиємська
на рідний чорнозем (так рідно!) лягла.
Дійди! Долюби! І постань перед світом!
Ще, мій Українцю, не згашено вись!
Під німбом цього кришталевого цвіту
воскресни, возникни, воспрянь, вознесись!
І доля велична чекає на тебе!
Ми вічні! Ми віщі! Жадаймо своє!
Вертаймось у безкрай праотчого Степу!
«Не цураймося, признаваймося,
Бо ще ж багато й нас є…»
