Забудеш? Ну, що ж забувай!!!
Ідеш? Ну, що ж іди…
А я залишусь ще там
Де вітер розвіяв сліди…
Дощ… скільки можна? То плачеш, то смієшся. Дивишся вслід тій, яка не буде більше твоєю. Ти сам все розрушив не знаючи, як вона кохала… Жила лише тобою. Ти зруйнував це.. і що тепер… дивишся на неї і розумієш: «Вона ідеальна» так вона така тільки більше не твоя… І не буде твоєю... Вона змінилась...О, так вона стала іншою... Менше сліз, більше посмішок... Ти ж сам цього хотів.!. Ти ж хотів щоб вона забула тебе... Вона здійснила твоє бажання…
Ти ж сам цього хотів
Чому тепер жаліти
Й безжально в темінь сльози лити
Туди де вже не має снів…
Ти ж сам цього хотів..
Тож що тепер?…
Усе банально й не потрібно?…
А що казати їй…
Лиш теплий чай..
На мить зупиняв сльозу
Таку пекучу й гірку
Крізь біль якось жила
І посмішка її сіяла..
Та тільки вдень…
