Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: gudzyk: Оповідь про інтернат. Р. 2. - ВІРШ

logo
gudzyk: Оповідь про інтернат. Р. 2. - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 1
Немає нікого ;(...
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

Оповідь про інтернат. Р. 2.

2.
         Михайло  з’являється  несподівано, ніби  виростає  з-під  землі.  Ти  вже  й  не  очікуєш  на  нього, ти  поринаєш  у  якісь  тривалі  внутрішні  монологи.  І  раптом  озираєшся – ось  вона, зустріч…  
         Нагальні  справи  таки  витягли  мене  з  кімнати, і  в  місті, стоячи  на  тролейбусній  зупинці, я  побачив  свого  товариша.
         Михайло  теж  виявився  пильним:  трохи  не  з  десяти  метрів  почав  посміхатися  й  розмовляти  зі  мною.  
         – І  знаєш, –  випалив  він, наблизившись  впритул, – я  ледве  не  поїхав  туди  із  знімальною  групою…
         – Куди? – запитую  дивуючись.
         – Хіба  не  чуєш? – крикнув  телеоператор, – До  твого  інтернату!…  В  останню  мить  замінили…  Відрядили  на  виставку.
         Михайлове  повідомлення  викликало  в  мене  нервову  посмішку.  Одразу  пригадалося, що  12  років  свого  життя – ще  за  Радянського  Союзу – я  пробув  у  закритому  спецзакладі  з  красивою  назвою  “школа  санаторного  типу”.  Там  і  навчали, і  лікували.  Ну, й  виховували, звичайно.
         –  Тобі  пощастило, – кажу  до  товариша, – Навіть  не  сумнівайся…  На  виставці  можна  вино  пити  безкоштовно  і  пряники  їсти  до  несхочу…  А  в  інтернаті  що?  Каша  та  борщ…  Ще  й  погана  криміногенна  ситуація  довкола:  трупи, маніяки  і  таке  інше.
         Мишко  реготнув:
         –  От  меле  й  засипає!  Та  ти, певно, злочинців  і  в  вічі  не  бачив!
         –  Зате  чув, як  вони  стукають  у  вікно, –  іронізую, –  І  це  ще  не  все!  Вихователька  з  паралельного  класу  казала, що  на  алеї  поблизу  інтернату  бачили  “снігову  людину”.
         Мишко  сплеснув  руками:
         –  Господи, я  вже  жалкую, що  не  поїхав!  За  цим  типом  увесь  світ  бігає, кореспонденти  летять  хтозна-куди…  А  він  тут  під  боком!  І  мовчить, не  озивається!…  Завтра  ж  буду  вимагати  відрядження!…
        –  Чуєш? – студент  змінив  інтонацію, –  Може, то  якийсь  дурень  маску  кінг-конга  надягнув?
         Я  намагався  не  сміятися, але  марно.  Зареготав  так, що  пасажири  на  зупинці  почали  сіпатися.
        –  Вразив  ти  мене, – весело  мовив  товариш  по  хвилі, – Ану  ще  розкажи  щось  про  інтернат…
         Наша  розмова  набувала  звичних  форм.   З  тією  різницею, що  Михайло  відмовився  від  своєї, сказати  б, вступної  частини  і  майже  одразу  передав  слово  мені.    
         Я  не  став  довго  думати  й  запропонував  товаришеві  випадок, який  нібито  мав  підтвердити  мої  слова  про  розгул  злочинності  в  районі  інтернату:
         –  З  достовірних  джерел  стало  відомо, що  колись  у  нас  на  географічному  майданчику  відбулася  бандитська  розбірка…  Здоровенні  мужики  в  товстих  кожухах  пів-години  борсалися  в  снігу.  Потім  в  оглядове  віконце  показували  посвідчення  майорів  КДБ  і  вимагали, щоб  їх  пустили  переночувати.  Але  наші  чергові  виявилися  не  в  тім’я  биті  –  дверей  не  відчинили  і  змусили  непроханих  гостей  розійтися…
         Михайло  пильно  поглянув  на  мене  й  запитав:
         –  То  виходить, сам  ти  не  бачив?…
         І  ми  голосно  зареготали.  Якусь  мить  не  було  чути  гуркоту  машин.  Я  обійняв  свого  друга, щоб  не  впасти.  А  він, втрачаючи  контроль  над  собою, заліз  рукою  до  моєї  кишені.  Люди  на  зупинці  оглядали  нас  і, напевно, думали, що  двоє  п’яниць  набралися, не  очікуючи  вечора.
         Звичайно, задля  сміху  я  змалював  події  на  географічному  майданчику  в  перекрученому  вигляді.  Насправді  тоді  зійшлися  міліціонер  та  злочинець.  І  билися  не  на  життя – на  смерть.  Аж  нарешті  вуркаган  завдав  удару  ножем  і  накивав  п’ятами.  Закривавленому  правоохоронцеві, ясна  річ, довелося  звернутися  по  допомогу – до  наших  чергових.  Але  вони  виявилися  такими  наляканими, що  не  подивилися  ні  на  поранення,  ні  на  посвідчення.  І  бідолаха  був  змушений  самостійно  добиратися  до  свого  відділку.
         –  Сам  не  бачив… –  чи  то  кричав, чи  то  гарчав  я, –  Це  трапилось  у  вихідний  день…
         Я  почувався  на  сьомому  небі  від  щастя, бо  завжди  дуже  радію, якщо  доводжу  когось  до  істеричного  реготу.  А  Мишко  просто  плакав  від  сміху.  І  його  сльози  могли  вільно  текти  по  руці  –  до  моєї  кишені.
         Прийшовши  до  тями, я  вирішив  розвинути  успіх, якого  досяг  несподівано.  І  наступна  оповідь  мала  бути  ще  цікавішою…
         –  Інтернат, – кажу, – взагалі  дуже  дивний  заклад. 
         –  Мабуть, –  посміхається  Михайло, –  Оточення  зобов’язує.
         Обіймаю  друга  за  плечі:
         –  Є  ще  кілька  моментів…  Ось, наприклад…  Уяви, біля  дошки  стоїть  учителька…  Уявив?
         –  Так, –  каже  Михайло, заплющуючи  очі, –  Вона  гарненька?
         –  Гарненька, –  відповідаю, –  але  в  білому  халаті…
         Телевізійник  підняв  вії  й  подивився  так, ніби  почув  щось  двозначне.  Я  не  дав  йому  опам’ятатися:
         –  Уяви  виховательку, яка  розповідає  дітям  про  Леніна, яка  говорить  про  загрозу  з  боку  Америки  і  яка  закликає  до  пильності…  Ну, що?…  Вона  теж  у  білому  халаті…  Уявляй  далі…  Шкільна  лінійка:  гудуть  горни, б’ють  барабани, ти  йдеш  рапортувати  і  зупиняєшся  перед  піонервожатою…  Вона  з  червоним  галстуком, зі  значком…  І…  Правильно!  У  білому  халаті!…  Словом, усі  співробітники  там  –  у  білих  халатах…
         Тепер  уже  Мишко  обійняв  мене.  Криво  посміхаючись, він  запитав:
         –  Бідолашний, як  ти  туди  потрапив?  Це  ж  справжнісіньке  “біле  братство”…
         –  Звичайно, не  сам, –  відповідаю, –  Комісія  спрямувала…  Попитали, скільки  буде  “1+1”, і  віддразу  накатали  дуже  поважну  “бомагу”…
         Я  пригадав  свій  діагноз  і  зупинився...  Власне, я  хотів  розповісти, що  співробітники  інтернату  надягали  ще  й  марлеві  пов’язки  на  роти – під  час  карантину.  Але  Михайло  своїми  репліками  збив  мене  з  пантелику  і  спрямував  розмову  в  інше  русло. 
           – Слухай, – сказав  товариш  по  хвилі, –  Мене  до  кісток  пройняла  постать  гарненької  наставниці  в  білому  халаті…  Вона, напевно, дуже  виокремлюється  на  тлі  учнівської  маси, є  якоюсь  високою  і  майже  недосяжною…
         Я  поглянув  на  Мишка  й  весело  прокричав:
         –  Знаю, що  тобі  від  неї  треба!…  Але  попереджаю, ти  й  не  уявляєш, до  чого  хочеш  наблизитися…  Вона  ні  з  ким  не  буде  доброю  й  лагідною…
         Товариш  за  словом  до  кишені  не  поліз.
         –  Ось  хто  в  нас  знавець! – випалив  він, киваючи  в  мій  бік, – Певно, в  інтернаті  часу  не  гаяв…  Вивчав  своїх  учительок  та  виховательок.
         –  А  як  же! –  відповідаю  весело, – Тому  й  хочу  тебе  застерегти.
         – Ну, що  вони?  Порушників  дисципліни  зі  спальні  на  коридор  виганяють? – сміється  Михайло, – У  піонерському  таборі  я  це  теж  проходив… Дуже  страшно!
         Розводжу  руками:
         – Страшно…  А  знаєш, якою  буває  інтернатівська  наставниця, коли  медична  стерильність  поєднується  в  ній  з  ідеологічною  чистотою?
         –  А-а, –  регоче  товариш, –  зрозуміло:  отримав  двійку  –  іди  під  трибунал!…  Або  підеш  на  консиліум…
         –  Тобі  добре  знущатися, – кажу    весело, –  У  таборі  ти  страждав  недовго…  І  в  школі  після  занять  тебе  ніхто  не  затримував.  Третя  або  четверта  година  дня – ти  вже  вдома…  А  в  інтернаті  знаєш, скільки  треба  ночувати? – Від  понеділка  до  п’ятниці…  Спочатку  було, навіть, до  суботи… І  ці  білі  халати  переслідують  тебе  постійно, щогодинно  і  щохвилинно…  І  ти  готовий  до  будь-яких  принижень, щоб  лише  не  потрапити  під  трибунал  чи  ще  кудись…  Ось  послухай, розкажу  тобі  про  випадок, коли  я  теж  відчув, що  стояти  голим  на  коридорі  –  це  не  найгірша  процедура…
         –  Ні, – раптом  сказав  Мишко, зиркнувши  на  годинник, –  Мені  треба  бігти…  Вибач…  Уже, напевно, апаратуру  підвезли…  Поговоримо  іншим  разом…
         І  він  швидко  зник  у  своєму  напрямку.
         Залишившись  на  тролейбусній  зупинці, я  відчув, як  десь  у  глибині  душі  наростає  невдоволення – і  наростає  нібито  всупереч  моїй  волі.  
         Власне, для  образи  не  було  жодних  підстав.  Зустрілися  ми  випадково.  Отже, й  розійтися  мали  дуже  швидко.  Можливо, Михайло  прискорив  процес, але  він  завжди  відходить  раніше, ніж  я  того  бажаю.  У  нього  ж  справи, у  нього  ж  робота.     
         “А  ти  гадаєш, що  телеоператор  на  зйомку  побіг? – заговорив  зі  мною  хтось  невидимий, – Наївний!…  Він  пішов, бо  хотів  здихатися  тебе!  Він  пішов, бо  ти  йому  набрид!  Він  пішов, бо  з  тобою  нічого   церемонитися!…”
         І  я  не  зміг  подолати  свої  сумніви, не  зміг  опанувати  свої  внутрішні  стихії.  “Мене   обірвали  на  пів-слові, мені  зіпсували  свято  зреалізованості” – ця  іскра  породила  велике  полум’я.  І, сівши, врешті-решт, до  тролейбусу, я  кілька  разів  ловив  себе  на  тому, що  продовжую  розмовляти  з  Михайлом, що  продовжую  розповідати  йому  про  інтернат.

ID:  297314
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.12.2011 09:07:51
© дата внесення змiн: 02.12.2011 09:07:51
автор: gudzyk

Мені подобається 1 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (1148)
В тому числі авторами сайту (14) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  Новий
dashavsky: - Необлапаний
Синонім до слова:  збагнути
dashavsky: - усвідомити
Синонім до слова:  збагнути
dashavsky: - Усвідомит
Синонім до слова:  Новий
Батьківна: - Свіжий
Синонім до слова:  Новий
Enol: - неопалимий
Синонім до слова:  Новий
Под Сукно: - нетронутый
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Пантелій Любченко: - Замашна.
Синонім до слова:  Бутылка
ixeldino: - Пляхан, СкляЖка
Синонім до слова:  говорити
Svitlana_Belyakova: - базiкати
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ви
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Синонім до слова:  аврора
Ти: - "древній грек")
Синонім до слова:  візаві
Leskiv: - Пречудово :12:
Синонім до слова:  візаві
Enol: - віч-на-віч на вічність
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Enol: -
Синонім до слова:  говорити
dashavsky: - патякати
Синонім до слова:  говорити
Пантелій Любченко: - вербалити
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
x
Нові твори
Обрати твори за період: