Я - скіф! І все!
З тривогою на серці,
я пролюбив, як пролетів, віки.
Я з кимсь - усе, а з кимсь - лише у герці
готов із лез запалювать зірки.
Я так течу, неначе кров у жилах!
Я так ячу, як очі - до весни!
Мої вогні іще горять на схилах,
і в маревах грімкочуть табуни.
Аж ген там-там, вві сні моїм полиннім,
іще бринить непройдена верста,
де я дзвінким закоханим рабиням,
в шатрі небес, вустами рвав вуста!
Я пас гурти... Й не одбивавсь од гурту...
Я був аті найкращим із синів...
Але вночі, у непогідь, до юрти
прибивсь акин, і в світ мене зманив!
Навчив на струнах місячних гойдатись,
лічить зірки і пісні пить вино!
Тепер вже шлях зворотній пригадати
не можу... Й повертатись не дано!
Я став своїм у полі і у лузі,
не визнаю кордони й береги.
Мене давно старі забули друзі,
а вже нові чигають вороги.
Мене давно забула сива мати...
Чужі вітри женуть мене, мов лист...
Але я - скіф! Я й на чужому святі
іще богам чужинським не моливсь!
Ще не купився на "причастя" й "притчі"!
Лиш хтось гукне по-рідному мене -
слід вогнища заграє на обличчі,
й тінь табуна в очах моїх майне!
