як в темну ніч поснуло тихо місто
в одній кімнаті світло лиш горить...
за тим вікном палають очі чисті
сидить вона, щось пише і не спить.
у серці загорілося бажання
цікавого донести до людей,
не про погоду, і не про кохання,
у скрині її вистачить ідей.
вона давно заповсталась у собі,
і світ її порвався на два \"Я\",
всередині щось виє у жалобі,
загублена тепер її земля.
доводиться чогось лише чекати,
кораблик пУстить свій на самоплин,
кому ж вдалося легко так зламати
і вкрасти безліч дорогих хвилин.
чи варто жити одним словом \"треба\"?
чи ліпше шепіт серця помага?
чи дертися ввісні іще на небо?
яка ж в душі до вічності жага...
як важко їй чіпати шлях дорослий,
як хочеться побути немовлям.
страх втрати проти змог усіх безсилий.
так житиме зі стрАхом й безсиллЯм.
прекрасно що заплющуються очі...
та мить ця дуже швидко пролетить...
прокинувшись чекатиме знов ночі-
щоб трохи від думок хоч відпочить.
дякую
