Опісля цих вихідних я почала ненавидіти слово ніколи. Воно ніби створене для того, щоб вбивати інших. Для того, щоб відмовляти. Для того, щоб зникати назавжди.
«Ми ніколи не будемо чимось більшим, ніж друзі.» - банальна фраза з недовгої розмови, яка чомусь так в’їлася у душу. Опісля цієї розмови я почала сумніватися в цінності правди. Чи насправді я хотіла її чути. Чи хотіла чути я від тебе слово ніколи.
Не розумію, чим ми могли вирізнитися від інших. Нам не потрібно бути разом. Ми приносили один одному фізичну і моральну радість від перебування разом. Але ніколи не були насправді потрібні один одному.
Пробач за словесне сміття моїх думок, які рояться в голові ось уже декілька днів. Я розчаровуюсь в тобі, не розуміючи чому. Адже я вчинила б так само.
Пробач, що так зреагувала на твоє ніколи . Певно я хотіла, що б було не так. А вийшло як завжди. Ми були, є і будемо на відстані. Ми не разом. Ми схожі.
P.S. вибач, що так багато «ми». Я просто ніколи не навчусь нас розділяти.
