Іти крізь дощі, крізь тумани і бурі,
Іти, не схиляючись ниць,
Так важко. І навіть коли поруч друзі,
Так важко без рідних облич.
Зима, що приходить в холодній розпусті,
Зажурену душу гнітить.
У натовпі шумнім іду, ніби в пустці,
Боюсь сам себе насмішить.
І глипають вікна, одягнені в штори,
І холодно, тяжко мені.
Дивлюся на них, як той місяць на зорі,
В холодній, як він, однині.
Та хочеться знову кудись заховатись,
Та ніде вже – сміховина!
Навкруг снують люди та годі чекати,
Бо віри в святе вже нема.
Спішу поділитися досвідом щиро
Та віру вернути, любов.
А більшість проноситься мимо похмуро
І я усамітнений знов.
Іду між людьми, як в пустелі безводній,
А думи, що дюни піском,
Сповзають в воронку страшної безодні,
Востаннє змахнувши крилом.
