Моїй любові, як одному з проявів почуттів.
Перша закоханість, перші слова «я тебе люблю», перший поцілунок.. Тоді я з тобою познайомилась, любове. Ти ж пам’ятаєш? Можеш не відповідати. Таке не забувається.. ніколи. Звичайно «коханням» не назвеш мою першу любов. Дитина.. що скажеш. Про яке кохання можна говорити в 12 років? Це смішно. Але все ж, я те називатиму любовю, бо на той момент я так і думала. Це було чарівно.. Отож, я дізналась, що таке любити. Я зрозуміла, що це жахливо – не «кохати» і не бути «коханою». Вже з перших днів «закоханості» я усвідомила, що життя без любові – не життя. Це просто існування. НЕ любити… Як? Поясність мені як таке може бути? Отож, була та перша любов.. І що? Пройшов час, забулась вона, розбіглись дороги.. Хоча тут слово «забулась» не дуже то й доречне, бо та любов «любов’ю» не була. Була перша, була й друга, третя.. Кожного разу, здавалось, ось воно.. це і є та Любов, про яку так всі говорять.
От кажуть: «Одного разу ти зустрінеш його і зрозумієш чому з іншими не виходило». Колись, будучи малою дурною дитиною, яка наївно вірить у все те, що їй кажуть, думала, що в житті так і є: кожен ОБОВ»ЯЗКОВО має зустріти своє кохання, людину, з якою проведе разом подальше життя. Я гадала, що не має у світі такої людини, яка б не зустріла коханого/ну. Наївна. Але ж діти вірять навіть у казки. Тоді можна було бути такою, яка вірить у все. Подорослішала.. Не буде мені того ОБОВ»ЯЗКОВОГО люблячого чоловіка, сім»ї, дітей. Зовсім ні. У житті все не так. А так хочеться досі вірити в те, що після тієї нещасливої, завершеної «другої» чи «третьої», чи «якої там» любові обов»язково буде та остання, щаслива. Хочеться вірити, що не проведу старість у самотності, життя без сім»ї… Хто я без неї?
Знов настигла ти, любове. Ти вкотре зробила мене щасливою. Дякую тобі, що не покидаєш, хоч який вже раз я тебе посилала до біса. Скільки всього, моя любове, ти мені дарувала: тепла, ніжності, болю, піднесеності, смутку, щастя, гіркоти.. А я тебе одразу не прийняла.. Так. Цього разу я не призналася собі, що ти гостюєш вкорте в мене. Але ж і ти не сказала, що йдеш на довго… що ж, так і мало бути… Тому тепер тут КРАПКА.
Він.. Він мені подобається. Про Тебе* (* - любов, як прояв почуття) я не говорю. Зрозуміла, що для того, щоб сказати «люблю тебе» я маю бути впевнена, що дійсно це відчуваю. Я люблю, та не його. До нього я відчуваю симпатію. Не більше. З ним мені приємно спілуватись, без нього мені не так вже й комфортно, оскільки я звикла до нього. Чи потрібно очікувати від цих стосунків чогось хорошо? Я не знаю. Та й чи взагалі мені того треба?? Я ж НЕ люблю його. Ризикнути? Спробувати знайти з ним щастя? Варто? Я ж знаю, що я йому не байдужа. Але якщо.. якщо за цей час, що ми будемо разом, я звикну до нього ще більше? Він згодом поїде.. півроку.. півроку без будь-яких зустрічей. Якщо я зараз не люблю, то чи зможу я чекати на нього, чекати на те, що згодом, можливо, я «переполюблю»* (* - любов, що живе зараз забудеться, а з»явиться нова, до нього) Якщо він й справді любить мене… чи якщо ПОлюбить.. Я ж своєю нелюбов»ю зроблю йому боляче.. Навіщо це все.. краще нічого не починати…
Знову? Знову я відмовляюсь від скажем так можливості бути щасливою? Хоча… чи принесло б мені це щастя я не знаю… Скільки разів я собі відмовляла… і знову… От в такі моменти, коли все скаладається не так, як планувала, хочеться думати, що все так і мало бути. Але з іншого боку.. яке ще ТАК І МАЛО БУТИ?
«Одного разу ти зустрінеш його і зрозумієш чому з іншими не виходило». Правда? Скажи мені, любове, що все, що ставалось.. ставалось не просто так, скажи мені, що я справді зрозумію «чому з іншими не виходило»………
ID:
270888
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.07.2011 23:01:13
© дата внесення змiн: 18.07.2011 23:01:13
автор: Ксю...
Вкажіть причину вашої скарги
|
