Іде дід, всміхається,
З усіма вітається.
Від нього сахаються,
Потім обертаються.
Одягнутий в ганчір’я,
Немає свого подвір’я.
Крок у нього базисний,
Весь такий він радісний.
Всі з нього кепкують,
Його ноги мандрують.
Він країну бачив,
Від холоду вив.
А у місті тепло,
У підвалах світло.
Не те що в лісі,
Або у кожусі.
Іде пляшки збирає,
На людей позирає.
Дурні, нерозумні,
Так смішно мені.
Думають що кращі,
Що я ледащо.
Що гірка доля,
Що в мене неволя.
А насправді інше,
В душі в мене свище.
Не буду я нудний,
Бач, я не брудний.
Знайомий з гігієною,
З розпухлою веною.
Підняв трьох дітей,
Мов протоієрей.
Ходив такий важний,
Розумний відважний.
Та померла жінка,
Гарненька квітка.
Дітям не потрібний,
Сам собі огидний.
Пішов у люди,
Побував усюди.
Хату здав в оренду,
Зараз додому йду.
До синів, до внуків,
Розкажу про Гуків.
Та скінчу свій вік,
Як розумний чоловік.
Вдома не під забором,
Не як дикий боров.
Немає більше нудьги,
Не ваблять мене пільги.
Бо в світі страждання,
Ось моє зізнання.
Сумно...Але так правдиво...
