Чи думать про майбутнє,
чи можна планувати?
Я деколи самотня.
Хотілось би тікати.
Ніхто вже не потрібен,
усе мені байдуже,
бо мрії погоріли.
Я вже зреклася друзів.
Як хочеться втікти,
забути, що турбує.
В обіймах темноти
сама себе врятую.
Нащо чиясь увага,
захоплень компліменти?
Я так розчарувалась.
Частина серця мертва.
Не треба алкоголю,
веселощів не треба.
"Чому я ще з тобою?" -
питаю чорне небо.
Як часто не хотілось
нічого, навіть жити.
Все так незрозуміло.
Як би ж то не любити...
Тоді б я була вільна,
в щасливім сяйві сонця
думки були б стерильні,
а смуток - гість сторонній.
Ну звідки ж стільки черні?
Чому мене це душить?
В моєму світі темно.
Я в ньому жити мушу.
Не я його створила,
цей внутрішній мій світ,
із ним я народилась
і він зі мною ріс.
Він тягне мене в ніч
за руку з цього світу,
він обіцяє спокій
і забуття навіки.
Та я живу, йду далі,
щоранку прокидаюсь,
живу в своїй печалі
і нею омиваюсь.
Та ні, не безпідставно,
а лиш незрозуміло.
Щось вирішити важко,
я не така вже й сміла.