Ось бачиш, ти тут… Гулятимем? Але як мало на це часу. О, я хочу, хочу тебе і цього гуляння. Бо скільки часу я тут бувала без тебе, а сьогодні разом. Чуєш разом! Повітря, бачиш, вечірнє, пахне лементом моїх сподівань, які в цьому скрипі рейок трамвайних, в музиці з вікон цих будинків. Чуєш? Це мій голос з
ехом підїзду холодного, голодного на твій голос і стукітом моїх підборів, в унісон із серцем.
Разом… Пройдемо по цій вулиці. Ось тобі моя рука, бери її в свою сміливо,
бери міцно, бо я того хочу. Йдемо… Каштани над нами, трохи пожовклі від спеки після екзекуції дощами. Вулиця Пекарська. Тут не пахне печивом, пахло колись солодощами, давно, в минулому столітті. Тепер тут на кожному будинку вивіски, мої!.. - «Я», «Вчорашні розмови»... Йдемо… Бруківка блищить від ліхтарів, що вже запалює старий ліхтарник Лємберг , бере мітлу , замітає сутінки і роздмухує срібний пил, а він все летить і летить з місячного решета...
Бачиш? А тут нічний базар квітів, круглодобовий. Дивись - гладіолуси, невже вони вже цвітуь?!.. Я й не помітила, дурепа, а кульбаб тут не продають… Он, букети із перших жоржин. Вони для тебе – передвісники осені. А, дивись- твої камелії, мої гвоздики… Та ти не купуй мені квітів . Ми краще знайдемо наш шматочок волошкового поля. Синього, до нестями. Вона є, ця поляна, існує, я знаю. Дивись… А це ті червоні прасольки «Paradise». Я тут часто бувала. Пила каву і їла тістечка, і годувала сивих голубів, слухала твій голос. Звідси я тобі вперше зателефонувала. Он, бачиш- цей столик, мій… Зачинене кафе, дарма... Ми не хочемо кави, ми не хочемо солодощів, ані музики, ні меню, – ми хочемо просто нашого раю – бути удвох.
А там, лавка, це та сама, на котрій я часто сиділа. Музика, дивись сліпий акордеоніст. Він грає нам. Чуєш. Тепер сюди… сюди… У цю кафешку. У підземеллі старого будинку – «Криївка». Це те місце, де можна сховатися серед друзів. Тут на нас ніхто не кине недоброго погляду, тут всім весело, тут всі вже трохи п’яні, розспівані, розморені. Тут кажуть: «будьмо», і п’ють, і ми, давай,з ними за нас, за долю і за любов …
Ми йдемо знову Львовом. Чуєш,- ніч, але ніхто не спить. Ритм, який багатоголосий,той ритм. Це дербуки, вони зажди тут, на цьому місці. Острів ритму на площі Данила... Як тахікардійно звучить моє серце, серед інших , серед цієї нічної площі, в ньому і удари твого. Хіба може так бути, щоб ці ритми чула вся площа? Мабуть так. Бо так зараз є. А я боялася цього, боялася бути почутою. Але ні. Слухайте всі…Зі мною зараз – ВІН! Чуєте!
Гарячий палкий ритм. Він роз"ятрює, нагнітає хіть, розбурхує жорстоко і солодко, жагуче і нестримно. А ці вогні! Вони падають на блискучий червоний мармур від танцюючих смолоскипів. Вони дико танцюють, - це танець полум’я на холодній поверхні площі. Вони облизують мармур, вони пишуть на ньому знаки таємничого нашого, нестримного часу удвох, тут, в одному, справжньому вимірі часу , простору, ночі.
Стискай мою руку, міцніше, до болю, то того, щоб аж почувся хрускіт у пальцях… Я хочу цього болю… Твоя долоня тепла, міцна,велика - я зараз уся в ній, і мені боляче і приємно, я чую твою владу над собою. Так солодко бути у твоєму полоні , і п’янко і терпко . Це так – наче пити холодну криничну воду просто з відра, нахиливши обличчя і втамовувати спрагу, це лячно, - наче дивитися в цю глибоку холодну криницю, де бачиш своє відображення в круглому таємничому люстрі чорної води. Це так справжньо…
Місто причаїлося… Стишились трамваї, музика, голуби… Принишкло.
Не дослухайтесь до наших кроків… « Де вони?..» Не шукайте нас. Ми розтанули у нашому раю... А хіба може бути раєм просто куб кімнати з одним заштореним вікном? О, так… Безумний рай. Де вже нічого не існує окрім нас. Ми - язики полум'я, нечутного, але видимого, пекучого, спопеляючого…
Завтра в місті дощів - буде спека... Чуєте?!.. МИ розпалили її!.. Кажуть, тут давно не було такого…
ID:
202316
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.07.2010 00:35:25
© дата внесення змiн: 30.01.2012 16:06:52
автор: Лана Сянська
Вкажіть причину вашої скарги
|
Спасибо Вам за понимание.
