САМА ВДОМА (МЕНЕ НІЧОГО НЕ ОБХОДИТЬ, Я ПИШУ ВІРШІ…)
РаноК…
Знову сонячний зайчик
вії ніжно лоскоче,
Ластитья ніжиться,
за вікнами липень лиється
В цеберце нового дня,
не знаю, але так хочу
Зробити тебе щасливим,
та де ти? Тебе ж нема…
Де ти? Я навіть не знаю,
наче і тут,- і ні,
Ось, каву тобі наливаю,
без цукру , як і тоді.
Фуксія на вікні полита,
недопалків у вазонку нема,-
Значить нема тебе, вигадки,-
просто якась дурня.
Значить причувся голос,
примарився погляд чомусь,
Та як мені зараз хочеться,
почути від тебе….нусь…
У світ відкрию вікна,
де спільного неба синь,
А кава твоя вже зимна,
на смак така , як полин.
Портрети в кімнаті розвішую ,
а стін,- уявляєш: чотири ,-
Одну залишу про всяк випадок,
для майбутньої ще картини.
Щоб стеля не була пустелею –
на ній намалюю мапу,-
Доріг і стежок повітряних,
щоб в сні до тебе літати.
А може - вина червоного?
Іншого в мене нема,
І два кришталевих келихи,
так не звично, коли сама…
З комодом старим прабабциним,
епохи, мабуть, Ренесансу,
Залишаюсь одна , засинаючи
під «Колискову» Сен-Санса.
.
Щиро-щиро Вам дякую, приємно 
І Вам, щиро Лана. 
