Прозорість зосенілої води, а мутність синя...
А млин старий, не меле ані час, ані мукУ,
Лиш мУка наскрізь скиглить про провину,-
За що покуту ми несем таку?
А жовтість ще фланеллю зігріва,
Той ледь відчутний дотик охололий літа,
Жаги минулої на крильцях вмерлого жука,
І сонцю в позі лотоса прийша пора сидіти.
Я так боюся люстр води, що бачили обличчя,
Того, що вже лиш в снах і в мареві із снів,
А зорі вже у в змові з Терезами й ніччю,
І вже чекає холоду вода, земля снігів.
Як швидкоплинні ми, як золотіє горизонт,
Що манить, і тікає, і за нами стежить,-
І ми йдемо, вдихаючи останніх злив озон,
Іще не все… Іще наступить потім нежить...
Дуже гарно!
Особдиво сподобалось сонце в позі лотоса!
Лана Сянська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро вдячна. Писалося це влітку. Якось недоречно ще тоді було говорити про осінь. Але млин меле час, як муку, і вже весна не за горами.
А нежить таки наступила...
Щиро вдячна. Писалося це влітку. Якось недоречно ще тоді було говорити про осінь. Але млин меле час, як муку, і вже весна не за горами.
Передчуття осені, воно і влітку приходить, і потім справджується.
дякую!
