Незалюднений острів моєї памяті
знайду у морі буденності мого плавання,
під вітрилами, що рвуться на щоглах
вітрами з минулого
і акварелі сльозами розбавлені
накладаю пензлем,
відновлюю збляклі плями на мапі спогадів.
Ось там було синьо, спокійно і пахло
матіолами, солодко на устах танула
насолода нашої зустрічі, першої,
а потім - багато сонячної акварелі жовтої,-
так виглядало щастя і пахло настурціями,
їхніми ламкими стебельцями,
а тут було сіро і вдихалася вогка
пліснява листя і ще чогось зів'ялість,
спаленість щастя молочно туманила розум.
Ще додам чорно-білого, - там замок чорний
в білому лісі, де я була замкнена сумом
на важкий замок і ключ загублений...
Тоді ще зиму ненависну, чорні круки принесли,
висніли хмари і з них падали дні,
без тебе, сніговицями, такими невчасними.
Не вистачає вже фарби чорної.
Недопалком сигарети домалюю, що ти залишив,
лежати її скорчене тільце тобою задушене
у вазонку з кактусом, чекати, коли не вистачить,
мені чорної акварелі, бо не пасує інша,
а кактус все думає, що росте на теплому острові,
залюдненому нами.
Дякую, що прониклися атмосферою. Щиро, Лана
?
