Чиясь самотня постать згорблена і темна,
піднявши комір,все ховався дід старий,
лиш спроба та була його даремна,
бо дошкуляти став зимовий сніговій.
Та він сидів під сяйвом мерехтливим,
що парковий ліхтарик дарував,
а сніг в вечірнім танці став примхливим,
та темну постать білим укривав.
Кружля хурделиця,жене людей додому,
усі спішать скоріш до рідних,до тепла,
та дід не йде,бо тоскно там самому,
й уже зима додому стежку замела.
А тіло висохше давно вже не дрижало,
втекли від холоду мурашки відчуттів,
із кожним днем потроху щось зникало,
і легшою душа ставала від гріхів.
Чужа людина скаже:Божевільний!
Незрозумілий! бо не хоче зрозуміть,
лиш він чекає коли скаже:БОЖЕ,ВІЛЬНИЙ!
хоч і не зна страшна чи радісна ця мить.
Класний вірш
