Над нами вже осінь пливе журавлина,
І листя пожовкле, мов сум, по землі, –
Та спогадів наших червона калина
Горить на осінньому тлі.
І знову дитинство блакитно сміється,
На соняху в полі літа по стерні.
Живою водою омиє нам серце
Той спомин в години журні.
І знову поверне нам юність охоче
Слова заповітні, замріяну рань.
Раптово засяють задимлені очі,
Як в пору ясних сподівань...
Дорога, якою минуле блукає,
Давно загубилась у часі-траві, –
Живі ж ми не тільки тим сонцем, що сяє, –
Ми спогадів сонцем живі.
kirill відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Спасибо! Вы близки к истине: задумывалось как романс. Но так получается всегда, когда стихотворение "выдыхается", а не вымучивается. К "выдыханию" стремлюсь постоянно. Успехов!
добра українська
