Ти малюєш портрет акварельною фарбою,
Розмиваєш водою, щоби тіні стали прозорими,
Тамуватиме подих вона і пашітиме звабою,
І розсипеться серце твоє мерехтливими зорями.
Ледь помітні уста, та усмішка рожево окреслена,
Зашаріле обличчя від нестримних кохання утіх,
Такі виразні очі, до болю, а може до зречення,
В оксамитових віях спокій синій очей і гріх.
Ти придумав їм'я їй, і став називати - Настурція,
У волосся пшеничне закосичив цілунки палкі,
Та закохана дівчина просто для тебе натурниця...
Хіба ж в світі бувають вродливі музи такі?..
Як зачиняться двері за нею, в кімнату прокурену,
Прийде інша, чорнява, жагуча, нова,
Сяде в крісло, а ти знову в натхнення зануришся,
І оте, що в очах її карих, від тебе вона не схова.
Дякую
