Як розовіє схід червоний,
Як солодко чекає степ,
Подію назавжди відому,
І цьому світу значно теплу.
Стоїть, зібралися розяви –
Чекають, у наступну мить
Вона іде у сяйві слави,
І своїм світлом шелестить.
А він стоїть. У темній силі
Його рука, лиця немає. –
Вона струнка, вона велика,
Вона, як день, вона сіяє.
І він питає "Ти, готова,
Іти щоби ніхто не бачив?
Чи маєш ти останє слово?
Чи хочеш що? Чому не плачеш?"
Вона ж мовчить. Вона сміється.
В промінні вічної надії,
В страху обличчя не здригнеться,
Лиш соромливо червоніє.
Він посміхається байдуже,
Вона схилилась на коліна
Усі влухаються недуже,
Чому ж вона так сильно винна.
Читає він " Тому що тепле,
І як повія всіх кохаєш,
І мучиш, ти, мене нестерпно.
І часто високо літаєш.
Тобі нічого не потрібно.
А як же ці прекрасні люди?
І ця земля – Така безплідна?
ЇЇ не стане, а ти будеш? –
Тож помирай"
І от жива вродлива дівка
Голову хилить на колоду.
Дурна юрба кричить завзято.
Сокиру точить темний пан.
Миле дівочеє обличчя
Надвечір дивиться на схід.
Дзвінкий вітрець до себе кличе.
Ох, розлютився темний дід.
І лютим помахом всесильним,
Кривої темної руки.
Рубає шию лебедину,
І ллються крові потіки.
І голова, як капустина,
Упала, поки всі кричали,
І очі полум'яно-сині
Уперто споглядають далі.
І все. Кінець. Заходить сонце.
Лиш тихо соловей співає.
І темний пан радіє ревно.
Й сова над вишнями літає.
