Біля воріт старенького будинку,
Руками спершись на облуплені штахети,
В ранкових променях стояла жінка.
А по дорозі - школярі, букети...
А їй давно спішити вже не треба.
Не кликали чомусь на перший дзвоник...
Лиш вересневе прохолодне небо
На неї спогад мимоволі зронить.
Щороку серце вчительське в надії ,
Чекає вересня початку, наче чуда.
Згадають, хто розумне й вічне сіяв,
Покличуть - є ще в школі добрі люди.
Давно не говорила з чоловіком,
Не донесуть уже старі, недужі ноги
Туди, де вже не перше літо
Над ним ромашки, від роси вологі.
А серце у самітності не твердне,
Бо старість все вразливіша стає щороку.
Лиш прибіжить сусідка добросердна
У проміжках життєвої мороки.
Весною хтось заходив випадково,
З цукерками приніс пакунки.
Сама не їла, лиш поклала в сховок,
Чекають - може хтось прийде з онуків.
Засохли ласощі, зів'яли квіти
Під тими фотографіями дорогими.
Та не везуть здаля онуків діти,
Затуркані турботами своїми.
Старенька вчителька, знайома й рідна,
Ласкавий усміх зморшки згладив на обличчі.
Я ше живу, я ще комусь потрібна...
І спогад в молоді роки ще кличе!
Зітхнула. Тихо двері зачинила.
Святковий день минає, добрим сонцем вмитий.
В чеканні знов біля віконця сіла -
Дай Бог за рік до вересня дожити...
