Я хворий, хворий дуже тяжко,
І без надії на життя.
Ось, залишаються хвилини
Мого сумного каяття.
Я знав – воно колись настане,
І навіть готуватись міг,
Та ось – крапки над «і» розставив,
І зрозумів, що переміг.
Нехай мені всього шіснадцять,
Нехай я зовсім ще юнак,
Досягти сонця не збирався,
Та все ж я дечого досяг.
Я мав достатньо щирих друзів,
Веселих, на підйом легких.
Батьків любив, хоча й не мусив.
Та як їх не любить, своїх?)
Я бачив горе і страждання,
Я написав кілька віршів,
Я мав надії й сподівання,
Дарма, що все не довершив.
Та ось мій час, я забираю
З собою біль, а там – пітьма.
Годинник став – вже не вмираю,
Це вже не я, мене нема…
