Як гарно – бути акмеїстом!
Просторе удягти пальто,
Калоші взути – і за місто,
Де не знайде тебе ніхто.
Вдихати там природу сущу,
Той розквіт, чисті небеса,
Ту досконалість невмирущу
З осіннім іменем Краса...
Прозорі обійти калюжі:
Нема ні бруду, ані зла.
Як добре - вічність не паплюжить,
Щоб у вірші переросла,
А ще – в любов. Крихкі бокали,
І душ невипита глибінь.
(Ми одне одного чекали,
Бо ми – вершина поколінь.)
Торкнутися твого зап'ястя,
Заримувати ритм ходи,
Злетіти вдвох у вирій щастя,
Коли настануть холоди,
Зустріти в просторі блаженнім
Орфея, Сапфо, Аннабель...
Міражне житло – білі вежі,
Обранців братство – Коктебель.
Буденність – геть! І сяють очі,
А десь у Африці, на Чад,
Лелека перший вже клекоче,
Жирафи слухають, мовчать.
Як гарно – бути акмеїстом.
Красо, врятуй! Красо, прости.
Над нами небо чисте-чисте,
Очей униз не відвести.