Коли втискається мороз
не лише під нігті,
не лише під шкіру,
створюючи зашпори,
ніби починають колоти всі зізбирані голки світу,
що печуть у грудях
сконденсованими крапельками води,
яку видихаєш у вигляді пари та в надії зігріти
бодай-но цей маленький шматочок явного світу;
коли мороз проникає під самий тонкий шар скоринки
твого ще не зовсім замерзлого горіхоподібного мозку,
де тисячами мурашників ворухобляться колючки
нaїжачених клітин, нейронів
та параноїдних уяв-їжаків;
коли у вже всьому піддатливій душі
перестаєш опиратися зимі,
впускаєш її у себе
ніби цнотливиця вперше у своє лоно
знесилену до млості
жагу коханця..
коли настає,
наповзає підступно кріо-резиґнація..
здається, ніби падаєш, провалюєшся у безодню
(але ж добре усвідомлюєш,
що то просто ноги підламуються)..
а тим часом так гостро
і водночас відсторонено зауважуєш,
як пливе неквапливим човником
аквамаринове надвічір´я,
як пропливає повз снігові кочугури,
у яких спалахують і згасають самоцвіти..
як між прозорим павутинням дерев
у давно покинутих і охололих гніздах
зависають нерушно великі смарагди зір...
як зиркає з неба ліниво й байдуже
сліпим більмом диск місяця,
його райдужне гало -
наче копія полярного сяйва -
розливається в рідкім клоччі хмар,
і, прориваючи пліву імлистості,
стікає фосфоричним світлом
по сніго-молочних орнаментах віт,
обмацує мерлецькими дотиками обличчя,
хрускотить гостротою кожного поруху -
і лише моє зав(м)орожене "я"
та загіпнотизовані
після нашіптувань віхол
антрацитові силуети ялиць і сосен
начебто засинають
в пухнастих гарячо-морозних обіймах
грудневої іскристої Тиші...
і затихає поволі в її кріо-крео(витворах)
всього ще живого
кордоцентрична
пульсація...
