Тримаю пензель у руці,
проводжу лінії, як тіні,
вже руки в дивному тремтінні,
і дивний вираз на лиці.
Ні, не зіткаю павутиння
із плетива своїх думок.
Я полонений у кохання,
та на вустах моїх замок.
Я не посмію осквернити
святої тиші навкруги.
Продовжать комиші шуміти
та розмовлятимуть луги.
Підніметься над степом сонце,
зело живитиме думки,
Промовлю стиха у сторонці,
лиш твій віднині навіки.
Нас двох доторкнеться Ярило,
вогонь кохання спалахне.
От наших почуттів горнило
уже й Перун не підійме.
І часто Лада погостити,
вертатиме до нас в куток.
Десь бігтимуть веселі діти,
старенький хорос, моріжок.
Усе що є, було чи буде,
в глибіні видно у очах.
Хай думають, що хочуть люде,
щоб тільки в нас вогонь не згас.
До нас кохання промовляє,
із дня у день, із року в рік.
Як вітер з гаєм розмовляє,
і вибір наш меж тих доріг.
-------------------------------
Коломия, 4.04.2010
