- Знаєш, мені набридла ця безглзуда війна… Я кохаю тебе і мені байдуже на це твоє «щось вище, ніж все живе»! Я хочу бути з тобою десь там, далеко-далеко, щоб жодна сила не керувала нами, розумієш? – сказав їй ангел з карими очима.
Вона дивилася кудись у далечінь, здавалося що ось-ось почнеться дощ. Всесильне небо було кольору її сірих очей. Вона продовжувала шукати місце далеко-далеко, де жодна сила не змогла б керувати ними…
Він говорив далі:
-У цій боротьбі немає правди! Немає нічого святого! Єдине, що має владу – це смерть. Вона поглине цей світ, якщо захоче і ніхто нічого не вдіє, - він взяв її руку, підніс до свого обличчя і поцілував. – Давай підемо з цього неба туди, далеко- далеко….
Вона ніжно посміхнулась йому, як посміхались небеса перед дощем. Але вона не хотіла зустрітися з ним очима. Сльоза котилася блідими щоками. Перші краплини змочили їх крила.
-Нам уже час… битва, - прошепотіла вона.
-Ця битва нічого не вирішить! Як і сотні до неї і тисячі, що ще відбудуться! Правди немає! - він замовк і трохи заспокоївся, його голос став лагіднішим. - Давай зробимо крок і підемо на світло крізь темряву, - він подивився униз. – Потрібно зробити лише крок….
-Але ж битва…
-Добре, ти певно колись зрозумієш, що є твоє світло, за яке ти ладна віддати життя! Але ти не потрібна йому, так як мені! Ти – моє повітря…
-Я нічого не хочу чути! Вищі сили покарають тебе! Замовчи!
-Вищі сили? Досить з мене їхньої кари, їм байдуже! Я піду і буду чекати тебе там, я зроблю свій крок і….
-Ти впадеш! Ти не знаєш, що там під небом! – перебила його вона.
-Ні, не впаду, я тільки оступлюсь – посміхався він нещиро, дивувався її наївності. - Я буду чекати тебе там, далеко-далеко, коли ти перестанеш вірити в цю кляту війну добра і зла…
-Геть! Я не хочу нічого чути! Я ненавиджу тебе…
[тепер він не вагався… він зробив крок …>
-І люблю водночас…
Вона шепотіла, потім плакала, потім кричала у небо… Взяла в руки свій меч і зробила крок…
Повітря закінчувалось, було темно, вона опускалася все нижче і нижче, потім стрибнула на скелю, що винирнула з туману. Пахло попелом. Коли вона подивилася униз, то побачила, що тут усюди був вогонь, що ніби грів, але усередині все хололо і замерзало, а потім впивалося лезом її меча і ще ножа, що ховався за лівим крилом, у нутро і серце під тиском болю починало битися знов і знов.
[Його зустрічала камяна земля. Крок за кроком, з кожним помахом сильного крила, він наближався до далечі, про яку так мріяв. Йому було байдуже, що тут, важливо лише те, що там. А тут скелі ставали все вищими і гострішими, тікали у ту далеч, скелі ставали ближчими до нього, вели туди, вперед, різали його крила гострими зубами, збивали ноги до крові… А потім у темряві підло обірвались. Він оступився і втомлений та поранений упав униз. Він впав. Він дивився і більше не бачив тієї далечі. Пахло смертю і попелом.>
-Що робить цей прекрасний Ангел у моєму пеклі? - насміхався Демон. – На небі стало надто тісно, чи не так? А може ти заблукав?
Ангел мовчав.
-Заблукав. Забув, навіщо ти був створений цим світом. Наша війна скоро закінчиться і почнеться новий час. Я знайду у ньому твоє місце! Я вбю тебе і ти помреш для цього світу! А у новому ти будеш служити мені! Не бійся, усі помирають… У кожного своя смерть і справедливість . Тому ти отримаєш те, на що заслужив. А я допоможу тобі у цьому.
Ангел мовчав. А демон піднімав свій меч все вище…
-Стій… Спочатку ти мусиш вбити мене… - сказала Ангел.
-Ще один Ангел. На небі точно стало тісно. Ну що ж, - Демон посміхнувся. - Давай, я люблю вбивати!
Демон дихав вогнем, лезо його меча було червоним і розпеченим. Ангел не боялась, вона точно знала, що за нею стояла її сила. Їх мечі танцювали, допоки цей танок не дійшов до обриву. Ангел застромила свого меча Демону в груди і штовхнула його униз. Він впав у вогонь…
-Підніми мене на небо! Там мене вилікують! Я буду жити! Я буду з тобою, тільки врятуй мене! – він з останніх сил стояв навколішках перед нею, обіймав її за живіт і шепотів.- Я так люблю тебе, пробач, я оступився.
-Ні, ти впав і кара за це буде більшою, ніж смерть… я не пробачу тебе, ти зрадив силі… - вона подивилася в його очі, вони ніколи не були такими чорними, як у той момент коли ніж, що вона ховала під лівим крилом, зупинив його серце. Він помер…
Ангел дивилась в небо. Вона знала, що їх шляхи ніколи більше не перетнуться у новому світі. Небо не плакало більше. Воно набиралось могутності перед майбутніми змінами...
Смерть забрала Падшого. Він тепер підкорявся Вогню, яким став Демон, що продовжував свої вбивства... А Ангел… Ангел повернулася на небеса, гордо літала у Повітрі і ніколи більше не думала про Смерть і про Падшого…
Дивина... хм...
Падший (существо смерти): При вызове приносит хозяину 1 энергии огня....
Ангел: При вызове увеличивает все энергии хозяина на 3 (кроме смерти)....
ID:
121093
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.03.2009 17:36:51
© дата внесення змiн: 13.03.2009 17:36:51
автор: Саша Кіткотенко
Вкажіть причину вашої скарги
|
