Надщерблене кохання душу рвало,
Та сил не вистачало, щоб піти.
Воно так глибоко з середини вбивало,
І шрами залишало назавжди.
Минули дні, як попіл у долонях,
І час, немов вода, стирає слід.
Та все ще тягне голос твій безсонням,
Мов пісню, що загублена в століть.
Мовчання між словами б’є у груди,
Немов судомий шепіт тишини.
А ми, як два відлуння поміж люди,
Що не змогли з’єднатись назавжди.
І кожен крок веде в глуху безодню,
Де зірвані мости й розбитий шлях.
Але й тепер в душі щемить сьогодні,
І спогад твій лишився на вустах.
Надщерблене кохання — наче вирій,
Де крила обпікає бажання висоти.
І тільки час в долонях моїх спинить
Цей плин розлук, що зводить нас на «ти»....
