За туманами осені…
Пріють трави покошені…
Скирти мліють наряджені
У краплинах, ображені,
Потемніла краса…
Дощ шниря, іще вдосвіта,
Імла наче та злодійка,
Після нього накрила все,
Світлу днину вже не спасе,
І зрадливий вітрець.
Бачив сни, в рудих чебрецях,
Не порушить, тишу і птах,
Мов сп’янілі, ждали ночі,
Прийме рішення, лиш осінь,
Бо ж вона, на коні.
Чи світанок кине промінь,
І на землю ляже пломінь,
Чи зневірена природа,
Зовсім втратить свою вроду,
Все ж не хочеться їй.
Сповив землю сліпий морок,
А край неба круглий сторож,
Блідий місяць виглядає,
Вкотре осені прощає,
Та й ледь- ледь моргає.
Хай пограється, ще трішки,
Обросить, в останнє ніжки,
Бо ж йде грудень, по дорозі,
Стане князем на порозі,
У жупані сніжнім.
Он здаля, в легкій синяві,
Дзвін звіночків, мчить на коні,
Хай же буде він привітним,
Землі дасть біленьку свиту…
Принесе мир, спокій!
Тож не втратьмо ми надії!
29.11.2024 р
