Тиша в селі... Ні гомону, ні сміху.
Не чути гавкоту в дворі, співу пташок.
Кістлява ки́рпа* всюди ходить на утіху
До тих, хто так і не отримав колосок.
Бідні живі, немов оті примари,
Блукають стежками поміж стареньких хат.
Їм полетіть до Бога на пухкенькі хмари,
Та голод кліщами тримає їх, мов кат.
Пшеничний дух давно забутий в полі,
І лише вітер стогне, мов людська душа.
Тяжка скорбота в землю вгрузла, повна болю
І сліз рясних, що впали, як німа роса.
Немов химера, смерть панує всюди,
Криваві зорі сходять над пустим селом.
І ті, що вчора були вільні й сильні люди,
Тепер навік лежать під сивим полином.
А діти тихі, з поглядом розбитим,
Шукають крихту хліба в попелі життя.
Їх сміх заглух, а оченята ще відкриті,
Що так вдивляються в кінець без каяття.
Земля в крові, в мовчанні і в судомах,
Жнива замість життя несуть страшну пітьму.
Злі тіні морок швидко сіє без утоми,
Вже огортає кожну душу в чорну тьму.
Пульсує пам'ять нервом неприкритим,
Вона горить в душі, крізь перепони й час.
Ми вічну шану складемо́ невинно вбитим,
Щоб спомин у нашій совісті не згас.
Тож хай у вікнах палають свічі втрати,
Щоб світ увесь побачив правди гострий біль.
І щоб ніколи знову не прийшла до хати,
Голодна смерть з косою в темряві, як звір.
Кістлява кирпа* - (фольк. перен.) — про смерть
сумно
