|
Закутаний у м'яке покривало ночі – пролодне, але затишне – я лежу горілиць на землі. Земля дихає останнім подихом літа. Відчуваю, як крізь мене проростають гострі, наче леза, волокна пожовклої трави, сплітаючись у серці. Сподіваюся, це літо не останнє. Наді мною безкрає, засипане мерехтливими зорями небесне полотно. Байдужість місяця – повня. І глуха тиша, аж хочеться кричати, та голос – чи що воно там – застряг десь у горлянці.
Раптом цю нічну ідилію на мить порушив стрімкий вітер – від кого втікав цей таємничий коханець? Хотілося наздогнати його і запитати про це. Але я лежав, прикований до землі різнотрав'ям. Десь закричала сова й одразу ж стихла. Причулося? Чуєте? Заливисто гавкає собака – далеко, ніби з дитинства.
Пахне холодною водою. Аж захотілося палити. Витягнув з кишені зіжмакану цигарку – останню. Остання смакує найбільше. Смачно затягнувся. Жарини на кінці сигарети розгорілися у ватру. Вогнище палахкотіло до самого неба, а ми стрибали над ним – спершу окремішно, потім удвох, тримаючись міцно за руки. Такого не буває. Хтось скаже, що я брешу. У відповідь іще міцніше стисну її долоню й побачу себе у відблисках її зіниць.
Коли самотність жорстоко стискає мені горлянку, згадую жінок, з якими зіштовхувався в химерному лабіринті і намагався врятувати їх від Мінотавра. Кожна з них вривалася в моє життя, аби розкришити його на мільйони інших життів. Снували плетиво мрій, що несподівано рвалося, будували спільні плани, що швидко руйнувалися, мов карткові будиночки. Проведені разом ночі завжди закінчувалися холодним ранком, порожнім ліжком і жахливим похміллям...
Коли не було чого сподіватися й у кого сповідатися, я зустрів незбагненну Прекрасну Ут – ти сама себе так називала, пам'ятаєш? Тішилася, ніби дитя, коли і я так тебе називав. Це загадкове ім'я тобі личило найбільше. Ми розмішували молока туманів, мовчали однією мовою. Тоді я тебе вперше поцілував. Уперто. Дико. Ніжно. «Більше так не роби», – туманно всміхнулася ти й поцілувала мене у відповідь.
Ми бігали довгими коридорами і рвучко відчиняли двері – щоразу не ті, щоразу не туди. Отримували від цього шалене задоволення. Наша остання ніч була найтемнішою, як оця – остання ніч літа (сподіваюся, не останнього). Ти стояла у темній кімнаті перед вікном у моїй картатій сорочці на голе тіло, дивилася, як поступово гасне світло у вікнах будинку навпроти. «Обійми мене», – прошепотіла, немов прощання.
Прекрасна Ут, звідки ти взялася? Де ти тепер? Зірви цю траву, що сковує мене і проростає крізь мене! Побудь зі мною ще мить! Догоріла остання сигарета – щемить. Чи могло статися інакше? Аж до болю у скронях ніч знову розірвало гучне багатоголосся цвіркунів – так звучить повітряна тривога. І поміж усього цього єдине, що нас дратує, єдине, що нас рятує, – наша безнадійна закоханість.
ID:
1022496
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 18.09.2024 20:42:15
© дата внесення змiн: 18.09.2024 20:42:15
автор: Ноїв Ковчег
Вкажіть причину вашої скарги
|
