Казка
Зайчик Біляк з нетерпінням чекав дня свого народження. Мама пообіцяла справити йому гостину в дитячому кафе, що містилося на великій лісовій галявині, тато – подарувати самокат. Вранці Біляк, лиш почало світати, прокинувся, зірвався з ліжка й побіг до коридору. Там він побачив те, на що чекав давно – самокат блакитного кольору з жовтою стрічкою на кермі. Застрибав куцохвостий від радості, у передні лапки забив. Тато, почув, вийшов зі спальні, мама прибігла з кухні. Батьки обійняли свого сина, привітали його із днем народження. Подякував їм Біляк, вклонився низько!
- Коли кататимусь на самокаті? - спитав у тата.
- Сьогодні спробуєш, але біля дому лише їздитимеш, по доріжці, з якої я вимету сніг.
- Ура!
- Вмивайся, сину, чисть зуби, вдягайся, будемо снідати на кухні, - сказала мама.
- Гаразд, - відповів їй Біляк.
Зайшов він до своєї кімнати, застелив ліжко, натягнув на себе спортивний костюм. Та як тільки зробив крок до дверей, щоб іти до ванни, почув рух за вікном. Обернувся куцохвостий і побачив двох голубів, які стрибали по підвіконню.
- Добрий день, зайче! – мовив один із них.
- Добрий день! Що вас до мене привело?
- Голод. Чи не дав би ти нам їжі якоїсь хоч трішки?
- Почекайте хвилинку, зараз щось принесу.
Зайчик побіг на кухню, спитав у неньки, чи можна взяти кілька пшеничних зернин і дати їх голубам. Мати дозволила. Біляк взяв зерно й висипав його на підвіконня. Подзьобали голуби зернини, подякували за їжу. А тоді один з них – той, який був більшим, витягнув з-під свого крила червону торбину, поклав її на підвіконня і мовив: «Це для тебе!» Зайчик здивувався. А птахи здійняли вгору крила й полетіли.
Біляк відчинив вікно, забрав торбу. Розв’язав її, висипав те, що містилося всередині, на стіл. Побачив таке: синю шапку, жовті рукавички, печиво й записку якусь. Так як Біляк не вмів сам читати, бо ще не ходив до школи, то побіг до мами на кухню й попросив її прочитати написане на картці. Ненька зробила це. На аркуші паперу були такі слова: «Зайче! Небо тобі подарунок прислало. Можеш його залишити собі, а можеш комусь віддати. Як вибереш другий варіант, то отримаєш згодом ще щось».
- Де ти взяв цю записку? Про який дарунок ідеться? – спитала мати-зайчиха.
Розповів їй усе син і попрохав дати йому пораду, що робити з дарунками.
- Ну, це тобі вирішувати, - мовила неня.
- Гаразд. Я подумаю.
Вдягнув зайчик шапку й рукавички, глянув у дзеркало – пасують йому ці дари Неба. І шапка, й рукавички - м’якенькі та тепленькі! Печиво покрутив у лапках – гарний вигляд має, видно це крізь прозору обгортку, але розпечатувати пачку зайчик не став. «Хай полежать поки що подарунки у торбі», - вирішив.
В полудень пішов Біляк із татом самокат випробовувати. Зо пів години вчився їздити на ньому й опанував цей вид транспорту, хоч і падав двічі під час їзди. Добре, що вбік, на сніг звалився, то не побився. Коли вже ішов із татом додому, то побачив вовчка малого, який вискочив з-за кущів. Сіряк мав на собі куцу свитину, полатані штанята й трусився, як мокрий одяг на шнурку від подуву вітру. Підійшов Біляк до вовчика з татом, глянув на його мордочку, жахнувся – у сірячка щоки запали, очі горять.
- Що з тобою? – запитало зайченя .
- Голодний я і змерз.
- Можна я віддам цьому бідному вовчику торбину, яку мені Небо прислало?- прошепотів Біляк татові на вушко.
- Тобі вирішувати, - відповів тихо батько.
- Тоді віддам. – уже голосно мовив малий вухань.
- Ти постій три хвилинки тут, - звернувся Біляк до вовчика, я тобі зараз щось винесу.
- Добре, - відповів той.
Зайшов зайчик з татом у дім, узяв торбу, а тоді каже батькові:
- Здалося б іще чаєм теплим сіроманця напоїти.
- Є на кухні! – мовив батько. – З м’яти. Наллю вовчику в горнятко.
Виніс Біляк торбинку з рукавичками, шапкою, печивом, віддав вовчику. Зрадів він дуже. Натягнув шапку на голову, шаликом шию обмотав. А тоді розпечатав пачку з печивом, з’їв махом три печенини, запив їх чаєм, який тато зайчика йому подав, зі сином надвір вийшов. Ще більше повеселів вовчок. Вклонився він зайчику та його батьку, подякував їм і побіг, співаючи пісеньку «Падав сніг на поріг…». Усміхнувся Біляк і теж заспівав «У лісі, лісі темному..». Добре йому стало від того, що допоміг вовчику. Прийшов із татком додому, мама спитала:
- Чого ви з татом удруге виходили?
- Торбу з дарами виносили.
- Кому дали?
- А можна, щоб це був секрет?
- Можна Твоя ж торба. На самокаті наїздився?
- Так.
- Тоді мий лапки, вдягай сорочку, костюм і підемо до кафе на святковий обід.
- Добре.
Коли Біляк зайшов до своєї кімнати, щоб одягнути те, що мама наказала й виклала вже на ліжко, то побачив за вікном нову торбу – помаранчеву. Забрав він її, розкрив і дуже зрадів, бо в торбі були яблука, груші, цукерки фруктові й іграшка – м’який гусак. Взяв зайчик грушу (дуже гарно пахла) в лапи й тільки хотів її вкусити, як хтось невидимий ніби заставив його очі опустити на дно торбини. «Ой, - крикнув Біляк, - тут ще й картка є». Витягнув він її, поніс мамі. Ненька прочитала записку. В ній містилися такі слова: «Вдруге Небо тобі, зайче, подарунок прислало. Можеш його залишити собі, а можеш комусь віддати. Як вибереш другий варіант, отримаєш щось інше». Повернувся Біляк до кімнати, взяв гусака в прозорій обгортці, покружляв з ним трохи й засунув іграшку назад у торбу. «Не розриватиму пакування. Може, ще комусь подарую цього гарного гусака. І подарував. Таки того вечора, коли йшов із кафе з батьками додому і світився від щастя, бо гарно відсвяткував свої уродини. Біляка прийшли привітати два зайці та дві зайчихи, три білочки й оленятко, чотири їжаки та ведмедик, лисеня, вовченя і єнотик. Кожна тваринка щось йому принесла. Серед подарунків були і квіти, й горішки, і морква, й соснова гілка, і мед, і гриби сушені. Олень банку чорничного джему приніс. Єнот – два качани кукурудзи. Біляк був задоволений. В кафе малята їли каші, салати, фрукти, пили соки, мінеральну водичку. А ще танцювали, брали участь у різних конкурсах. Керувала розважальною програмою сова - пані Оката.
Коли Біляк із батьками повертався з кафе додому, то побачив на дорозі дику свиню. Вона йшла їм назустріч, несла міх на спині й голосно плакала.
- Чого ви, пані, плачете? – запитав зайчик.
Дика свиня зупинилась. Вона поклала мішок на землю й мовила:
- Ходила сьогодні на ринок. Хотіла продати картоплю й за отримані гроші купити синочку ласощі і м’яку іграшку. Та мені не вдалося задумане, ніхто не купив моєї картоплі. А синок мій у лікарні зараз, бо захворів на запалення легенів. Сказав, якщо я принесу йому гарну м’яку іграшку, то швидше одужає.
- Не плачте, пані свинко. Є у мене вдома така іграшка. Я вам її зараз винесу. Ти ж не проти, татку? – сказав, глянувши батьку в очі.
- Ні. Ти маєш право розпоряджатися дарунком Небес, як хочеш.
Виніс Біляк дикій свинці помаранчеву торбину. Заглянула вона в неї, а там і ласощі, й іграшка, та ще й така, якій її син обов’язково зрадіє.
- Дякую, тобі, зайчику! Будь здоровий завжди і щасливий.
- І ви будьте здорові, пані свинко, й синок хай ваш одужує. Бувайте!
- Бувай, дитино!
Пішов Біляк додому, в душі його радість стрибала сонячним зайчиком. Мама виклала зі сумки всі дарунки, які отримав її син у кафе, на стіл у кухні. Продукти харчування до холодильника запхала, квіти – до вази з водою. Помив лапки зайчик, попив чайку із чорничним джемом, сказав мамі й татові на добраніч та й пішов спати, втомився за день.
Вранці збудився, розсунув штори на вікні і знову торбу побачив, на цей раз жовту. «Цікаво, подумав, - що у ній?» Забрав торбу, розкрив її. У ній були кекси, альбом та фарби. Зрадів Біляк. Захотілося йому одразу щось намалювати. «Ні, ні! – наказав сам собі, - треба спершу прочитати записку». Взяв її до лапи, поніс мамі. Ненька прочитала написане. Там було ті самі слова, що й попереднього разу.
Віддав жовту торбу Біляк малій сороці, з якою познайомився біля джерела. З нього він воду в нутро втягав після того, як три кола лапами в лузі намотав. Сорока стояла в цей час недалечко й малювала дзьобом кущик малини на землі. Сподобався малюнок пташки зайчику. Спитав він у сороки:
- А чи не хотіла б ти фарбами малювати на папері?
- Так. Але батьки не куплять мені ні фарби, ні папір, їм ледве вистачає грошей на їжу й одяг.
- Я подарую тобі їх.
І подарував. Зраділа сорока. Зайчик – ще дужче, добре ж діло зробив!
Ще чотири рази отримував Біляк дарунки від Неба – зелену, синю, блакитну, фіолетову торбини знаходив за вікном, і всі чотири рази віддавав дарунки іншим – тим, які потребували саме того, що містилося в торбинах. Таким чином ощасливив ведмедика, мишку, білочку та лисеня. І дуже радів цьому.
Та якось сталося таке, на що родина Біляка ніяк не сподівалася. До лісу, де вона мала мешкання, забрело кілька людей. Спочатку вони просто ходили поміж дерев, шукали гриби й перегукувались час від часу один з одним, та потім зробили те, чого робити у лісі не можна – розвели неподалік від хати зайців вогнище. А коли на ньому підсмажили їжу, яку витягнули зі своїх торбин, і з’їли її, то добре не загасили довбешки, які горіли, й пішли собі. Невдовзі в лісі знявся вітер. Він видув із жаринок вогонь і поніс його на кущі та дерева. За якийсь час це побачив інший чоловік, який теж прийшов до лісу за грибами. Сам він не міг загасити пожежу, але мав біля себе телефон, тож задзвонив до пожежної служби. Пожежники швидко прибули до місця події. Вони приборкали вогонь, проте п’ять дерев, три кущі, а з ними й хата родини зайців встигли згоріти. Добре, що тварини не постраждали, зуміли втекти вчасно. І все ж зайці зажурилися.
- Чому саме на нас лихо звалилося? – сказала мама зайчиха.
- Нікому ж ми зла не робили, тихо-мирно жили, добро у світ несли!
- Що тепер будемо робити? - спитав Біляк у неньки. – Де житимемо?
- Де прийдеться, поки не зведемо новий дім. Добре, що зима вже скінчилася й не так холодно у лісі.
- Мамо, - викрикнув Біляк, - а в мене ідея з’явилася. Я вже не такий маленький, тож міг би ходити на велику лісову поляну і співати там біля кафе пісні. Мені б за це монетки кидали, а я б їх тобі віддавав. На будівництво нового дому потрібні ж гроші?
- Так. Потрібні!Гарна твоя ідея! – мовила ненька. - А я гриби можу збирати (скоро почнуть вони рости) і продавати їх на ринку.
- А я, - доєднався до бесіди тато, - сік із беріз можу брати – по літрі з одної, щоб не нашкодити деревам, і продавати його бажаючим. Мусимо тримати дух, рідні мої, й вірити, що біду подолаємо!
- Так! - мовили всі й обійнялися.
Як задумали зайці, так і зробили. Поки житла свого не мали, їх до себе в барліг ведмідь узяв – той, дитині якого, коли вона захворіла, Біляк дав фіолетову торбину з банкою малинового варення. Інші тварини лісу, коли дізналися про те, що у зайців дім згорів, теж запропонували їм свою допомогу. Хтось приніс щось із будматеріалів. Хтось допомагав зайцям працею – зводив житло. Мама з татом будівельників годували, купували їм їжу за гроші, які заробляв своїм співом на поляні Біляк. Частину коштів родина зібрала, торгуючи грибами та березовим соком. Купили за них стіл і лави до хати, яку (разом із піччю в ній) вдалося їм поставити за два тижні. На новосілля зайці закликали всіх сусідів і друзів, які допомагали їм. Тварини їли, пили за столом, співали, деякі навіть танцювали. А коли потомились, то порозходились. Лягли спати і зайці на лавах, бо ліжок ще не мали.
Вранці Біляк збудився швидше за всіх і до вікна побіг, якась сила заставила його це зробити. І що, як думаєте, він там побачив? Саме так! Торбу. На цей раз золотисту. Взяв її зайчик, розв’язав, а в ній гроші і, звісно, записка.
- Мамо, тату! – загорлав. - Швиденько вставайте й записку читайте!
- Яку записку, сину? – скочив із лави тато.
- Цю (показав), що в торбі була.
- Знову торбу тобі послало Небо?
- Так.
Мама зірвалась, взяла із лап сина записку, почала читати її. Там таке було написано: «Це остання торба, яку тобі, зайче, посилає Небо. Її вже нікому не віддавай. Ваша родина заслужила на Щастя. Грошей, які є в торбі, вистачить і на меблі до хати, і на одяг для всіх, і на предмети побуту й на інші потреби. А інші потреби матимете, у вашій родині народяться ще шестеро малят».
- Як це чудово! Я матиму братиків і сестричок! О, Небо, дякую тобі! – вигукнув Біляк.
- Уклінно всі дякуємо, - мовила неня, пустивши сльозу (зворушилась) та звівши лапки вгору.
- Так! – сказав тато.
- Хай добро і далі живе у ваших серцях! – пролепетали голуби, які невідь-звідки взялися й заглянули зі двору до вікна.
- Хай живе! - мовили всі. - В наших серцях і в серцях усіх мешканців та гостей лісу! Та що там лісу? Хай добро живе в серцях живих істот усього світу!!!
ID:
1000802
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 13.12.2023 23:52:38
© дата внесення змiн: 05.02.2024 19:17:56
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
