| Сторінки (1/8): | « | 1 | » |
Вдома було як завжди тихо. Десь так на поверсі шостому
(на два вище) сусіда нагадував усім мешканцям нашого будинку,
що він жиє(1), жиє при чому вельми вері гуд(2).
Евро-ремонт то, звісно, класна штука, та не так же довго й не
так голосно!
Хоча, загалом, в будинку – тихо. Десята година ранку.
Я ще лежав у ліжку. Спав. Сьогодні нічого не наснилося,
проте спалося добре, довго й міцно. Очі ще були закриті, але я
вже міг свідомо думати. Було добре лежати під теплою ковдрою.
Може, занадто жарко, та приємно.
Я чув шум машин за вікном і гул від сусідів. Я чув ще щось,
але довгий час не міг зрозуміти, чи ці звуки в реальності, чи це
ще залишки мого сну. Грав джаз(3) від Ред Снепперз(4).
І то вже тривало десь так з півгодини.
Відкрив очі. Одразу ж протер їх руками, бо сонце світило сьогодні
надто ясно. В цю ж мить я відчув легесенький Холодок, що пробігся
від моїх пальців на руках аж до шиї. Щоб обдивитися кімнату, я
злегка підвівся, цим самим припіднімаючи покривало й даючи Холоду
пробратися від шиї, по спині, до мого живота. Двосекундне відчуття
прохолоди минуло більш ніж швидко, але залишило по собі оригінальне
відчуття свіжості та в деякій мірі – відчуття обов’язків. Треба
було вставати.
…
Я лежав на спині втупившись поглядом у стелю. Невдовзі
підвівся на лікті, потім – на витягнуті руки. Холод гуляв по
тілу, розвіваючи відчуття тепла й лямурні(5) думки-сни.
Джаз літав у кімнаті, залишаючи за собою ледь чутний шлейф кислих
затягнутих бітів(6). Це розслабляло.
…
Ранок почався з гарного гіркого настрою. Гарний, бо це гріх –
мати поганий настрій. Гіркий, бо почався з кави.
Я поставив чашку на стіл. Відійшов на центр кімнати, озирнувся
довкола, визирнув через бруднувате скло балконних дверей – на двір.
Там все охоплене рутинними справами. Вранішнє сонце не так вже
світило, чудувала природа. За вікном – майже темрява, лише здаля
світить єдиний ліхтарик. Чітко видно промінь світла. Туман.
Дочекавшись, доки осад у чашці зсядеться, я взяв її в обидві
руки. Якби хтось збоку дивився, склалося би враження, що мені
холодно і я намагаюся зігрітися, проте це була лише звичка. І до
холоду я уже давним-давно звик. Холод не представляв собою ані
якої загрози. Холод був другом.
…
Je ne regette rien!(7)
1. (українською застарілою) – те ж саме, що «живе»
2. (англійський вираз записаний українськими літерами) – «very good», що означає «дуже добре»
3. Джаз – вид музичного мистецтва, який виник на зламі ХІХ - ХХ ст. на основі поєднання рис європейської та африканської культур (поліритмія, темброва своєрідність, колективна імпровізація та ін.)
4. Red Snappers – музичний гурт, стиль музики якого можна охарактеризувати, як кислотний джаз
5. (похідне з французької) – «l’amour» - кохання
6. (українською, музичний сленг) – барабанна партія музичної композиції
7. (французькою) – «я не шкодую ні про що»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225880
рубрика: Проза, Езотерична лірика
дата поступления 02.12.2010
…
– Ти гавориш такою чистою українською мовою(1),
- сказав ще злегка знайомий нічим не примітний співбесідник.
Він, напевне, почув мої попередні слова, на які я й сам
уваги не звернув.
Я здивовано посміхнувся, розвернувся до співбесідника
обличчям, поглянув йому в очі. Він гиготів дещо розгублено, але
з вигляду помітно було, що повністю впевнений у своїх словах.
Чомусь я мимоволі оглянув місцевість за його спиною, цим
часом роздумуючи над таким доволі рідкісним та оригінальним компліментом.
– Зрештою… Хм… Дякую! – немов виправдовуючись, відповів я.
– Нє, ну, серйозно! – співрозмовник все-таки вирішив свою
думку аргументувати. Він продовжив: От у мене є знайомий юрист.
Ну, він вже відучився. Ну, я й не знаю, де даже . Але він от так
само говорить, як ти. Так чисто. Кажуть у Львові ше(2)
так балакають. Тільки от той мій друг, він же он який старший.
Чесно кажучи, було приємно чути такі слова, а й навіть тому,
що далеко не щодень таке й почуєш.
– Що ж…- продовжував я виправдовуватися. – Я ж народився на
Україні. На Україні жив, живу, й житиму!.. напевно.
– Нє, ну, канєшно(3), воно так, але от у
мене на районі…- мій співбесідник за час свого своєрідного монологу
намагався активно жестикулювати, хоча пакет, що бовтався на правій
руці явно заважав йому це робити, - зовсім ніде такого не почуєш.
Ну там такого нікому й не нада(4). У нас ше й
до того – десь через два слова – матюки…
– А знаєш, - перебив я його, - зараз таке скрізь, - і
посмішка на лиці плавно перетворилася на серйозну гримасу. –
Взагалі-то й я міг би зараз брутально лаятися, але ж не роблю
цього. Хіба ж погано, що я настільки сильно люблю українську?!
– Нє, нічо’ не маю проти. Це – добре, шо ти так говориш.
Це навіть треба усім так говорити… Ну, але ж…
1. (спаплюженою українською) – «навіть»
2. (спаплюженою українською) – те ж саме, що й українське «ще» [шче], проте «ше» звучить приблизно [ше]. (те ж саме зі «шо»)
3. (спаплюженою українською) – «звісно» або «звичайно»
4. (спаплюженою українською) – «не потрібно»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225876
рубрика: Проза, Езотерична лірика
дата поступления 02.12.2010
… Полудень нині почався якось раніше, аніж завжди, й
поступово нагнітав та нагнітав вологу в сухе повітря. Тримався
він уперто, хоча іноді було чути легке дрижання його вогкого
подиху, дзвінкого голосу у нечастому співі солов’їв й цвіріньканні
горобців. Певно, не хотів віддавати владу Раннім Сутінкам… Від
долі ніде не подінешся, й Полудень, як і колись, змушений був
ховатися в злегка пропрілих пахучих травах…
Коли приходять Сутінки, природа завжди бентежиться. Цього
разу щось наче не так… ніби прийшла Ніч одразу після Полудня…
Злегка війнуло… Було зрозуміло, що це – лише початок і далі
буде.. далі – більше… Розхитувались дерева, гнучись то вліво, то
вправо. Вітер жартував, шепочучи на вухо все голосніше і голосніше
свої дотепні жарти. Вода збентежилась. Почала пискливо просити чи
то пробачення, чи умиротворення. То вліво, то вправо ходила
прибережна водиця, наче шукаючи щось загублене і все казала:
«ХЛЮП…хлюп…ХЛЮП…хлюп…» У повітря здійнялася купа дрібного хмизу,
маленьких покинутих листочків. Дерева хвилювалися, розносячи запах
прілої трави, змішаний з присмаком прісного озерця… А Вітер все
ходив, піднімаючи та опускаючи нетривалі зойки ненароком скривджених
ворон, змішуючи ті уривчасті звуки зі своєрідним запахом Грози…
Я відчув на своєму обличчі маленьку, кристально чисту
краплинку-сльозу Хмар.
Десь далеко блимнув миттєвий спалах…
Загуркотів Грім …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225745
рубрика: Проза, Езотерична лірика
дата поступления 01.12.2010
Кожного ранку – зо п’ять кілометрів поміж закутками
краю славного й рідного свого міста.
Попри старезний м’ясокомбінат, що до останнього часу бентежив
фантазійну свідомість своїми модерново-готичними формами; допоки
його не викупили й не почали переобладнувати на евро-штиб. Тепер
там – людно… Відчуття тієї похмурої гротескної й напіврозваленої
готики втрачено.
Далі дорога йшла паралельно двом коліям. Напровесні уже
починав розвіюватися той своєрідний дух поїздів: суміш запаху
дизпального та фарби. Періодично проїжджали то холодні електрички,
то потяги з теплим купе й гарячим запашним чаєм (таким терпким,
таким крепким, але солодким смаком), залишаючи по собі лише свіжу
палітру запахів і легенький та ніжний ледь помітний вітерець.
Минувши залізницю треба було далі блукати не дуже то й
привітними вулицями. Непривітними вони є не через стареньких
безпомічних бабусь, що щиро бажають здоров’я кожному, хто йде з
добром у серці; ані через людей старших. Справа у тамтешній
тупуватій та примітивній молоді. Проте то лише чутки… Плітками
тут сповнений кожен кущик. Хоча «на ділі» ту непривітність не
так вже часто видно й не так відчутно загалом…
Там-далі – прямий шлях, мов фінішна пряма.
Ось так – кожен день. Уже бо-зна’ який рік поспіль. І
нічого… Проте зараз наступила календарна осінь, але природна
зима. Похолодало. Стежки замело снігом, і від колій не чутно
стало того своєрідного запаху. Йти по снігу-льоду стає важче.
Але то – таке… Зимно, а де ж подітися? Треба витримати. Не один
я такий. Не перший я та не останній…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225744
рубрика: Проза, Езотерична лірика
дата поступления 01.12.2010
Легкий Туман. Тепло поступово розтікалося по усьому
тілу. Аж до пальців на ногах. В роті відчуття гіркоти переросло
у відчуття солоду. Голова на якийсь непевний період пішла
обертом. Очі самі заплющились. Мов у режимі сповільненого часу,
повіки опускалися, щоби змочити сухі очі, на якийсь певний час
ввергаючи у темряву. Мізерна частка секунди повного мороку. За
якихось кілька доль секунди очі розплющились… Зовсім інша картина.
Усе мов у Тумані. Усе. Ліхтар все ще світив, проте уже було помітно
своєрідний промінь світла, біля якого літала маленька мошкара й
нічні метелики, що глухо били своїми крилами… Одразу ж усе це
відчуття зникло, не залишивши за собою нічого окрім відчуття чогось
нового. Усе нове – то добре забуте старе. Дежавю́? Щось таке, але
ніби дежавю́ від старого дежавю́.
(французькою «déjà vu» — «вже бачене») — психічний стан, коли людина відчуває, що вона колись вже була у такій ситуації, проте це відчуття не зв'язується з певним моментом минулого, а належить до «минулого взагалі». Дежавю зазвичай супроводжується відчуттям чудасії і нереальності того, що відбувається. Деякі, до того ж, «відчувають до дрібниць», що відбудеться в найближчі кілька хвилин (deja prevu). Вони бувають впевнені у тому, що здатні передбачити майбутнє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225376
рубрика: Проза, Езотерична лірика
дата поступления 30.11.2010
Багатогранний – це той, у кого безліч неподібних одна
на одну граней. Різних граней. Ось саме він і був багатогранним.
Мов алмаз. Хоча не з усіх сторін такий шліфований, як, звісно,
хотілося б, але шліфований. Цього не заперечити. Немає нікого
ідеального, та, зрештою, й він був далеким від досконалості. Але
він був на правильнім шляху…
Не зупинявся. Не озирався назад, хоча й мости та нездійснені
мрії за собою не спалював. Бувало, падав (з ким не буває?!). Та в
нього був свій принцип: впасти – ніщо, а от впасти й не підвестися –
це все [«все» - не в якості тріумфально-пафосного «ВСЕ!», а в
значенні ніщивної поразки]. Вставав знову. А раз зумів стати,
наступного разу отримував удар від долі на порядок сильніший за
попередній, на порядок болючіший. Треба було триматись. З горем
навпіл тримався, а вибору-то й не було. Необхідно триматися! Адже
якщо здатися, скласти руки – рівносильно фіаско…
Усе своє свідоме життя він шліфував себе сам, як би дивно
це не звучало. Його недарма так виховували. І оце лише зараз він
із впевненістю міг казати: «Основна мета виховання – закласти зерно
самосвідомості, яке би й надалі проростало та й прагнуло до досконалості…».
Ця фраза покоїлася лише в думках, але відображалася
у його діях та вчинках.
Проте він був алмазом. З одного боку – просто правильно зліплений
крихкий вуглець, а з другого ж – сильний, міцний, що бува наносить
шкоду іншим (основним чином – не зі своєї волі…). Іноді й дряпає одним
легеньким рухом. Тоді вибачатися доводиться. Та в той час треба бути
сильним. Сильним завжди треба бути. Цей світ належить сильним, а чи
«достатньо сильний, щоб перевернути гори?».
Але треба бути й добрим. Шкода, що не усі це розуміють й не усі
підтримують. Такі зараз люди. Він-же – добрий. Опосередковано добрий.
Довіряє, хоч і перевіряє. Довіряє, хоч і знає, що коли-небудь хтось із
його по-дитячому добродушною довірою може зіграти злий жарт. Тоді довіра спалахне, мов сухий пух очерету, й полишить за собою подекуди чорні плями спогадів… Це буде неприємно… Та, власне, так само неприємно, як і споживати їжу у поганому (чи як то іноді бува - зіпсованому) настрої.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225374
рубрика: Проза, Езотерична лірика
дата поступления 30.11.2010
У всій квартирі не було так холодно, як у його кімнаті.
Саме цікаве, що ніхто з рідні не міг зрозуміти чому. Єдине у
його кімнаті вікно було добре утеплене. Проте температуру
сприймали як належне. З нею уже просто звиклися. У його кімнаті
було холодно, є холодно та й, напевно, буде холодно. Ніхто й
не рвався щось робити, навіть він, якому і так усе подобалось.
І надмірний флегматизм, що виробився з роками, саме тут допомагав
пристосуватися. Зрештою, Холод – це не біль. Можна жити …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225313
рубрика: Проза, Езотерична лірика
дата поступления 29.11.2010
-------
Цим епіграфом починається цикл
"Їжа для роздумів критика або Опера для глухого та Натюрморт незрячому".
Читати обов'язково все разом!
-------
– Заголовок цієї пісні називається «Ґудзички для сюртуків».
– Ви хочете сказати – пісня так називається? – спитала Аліса,
намагаючись зацікавитися піснею.
– Ні, ти нічого не розумієш, відповів нетерпеливо Лицар.
– Це заголовок так називається. А пісня називається «Древній дідок»
(Льюіс Керрол «Аліса в Зазеркаллі»)
...тоді щось дивне й незнане пробудилося в мені,
І піднеслася голова, й слова прийшли до уст зелені.
Тепер – де б я не був і коли-небудь,
Я все – п’яний дітвак із сонцем у кишені…
(За Богданом-Ігорем Антоничем)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225312
рубрика: Проза, Езотерична лірика
дата поступления 29.11.2010