Vogneslava_Svarga

…а скажи мені, Господи…

А  скажи  мені,  Господи,  яким  було  перше  Слово
Де  воно  почалося  і  чим  були  писані  літери
Якщо,  Господи,  Ти  є  Любов,  
За  основою
То  чому  тоді  я  зачала  Тебе  від  Диявола

І  що  буде,  Всевишній,  коли  я  
задушу  Тебе
Бо  три  дні  після  пологів  жінка  є  неосудною  
Бо  три  вічності  після  любові  жінка  не  потрапляє  до  Пекла
Що  буде,  Господи,  якщо  я  так  і  не  дізнаюсь
Як  воно  

Коли  Господь  після  любові  прощає  жінці  всі  гріхи  її
І  мені  хто  простить,  якщо  я,  Боже,  
уб'ю
Тебе
Коли  місяць  сяде  на  сході  а  сонце  встане  на  заході
І  чи  встане  без  тебе  вказівкою  перста  Антихриста  

І  куди  мені  йти  як  зламаються  сурми  у  янголів
І  якою  постане  в  суді  нерозвідана  Істина
Якщо  Ти  є  Любов  -  то  я  помираю  останньою
Не  чекай  мене  в  Пеклі.  

На  заході
Тихо  
Світає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017345
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2024

Місто Марії

У  конверті  з  загубленим  літом
Пахне  день  абрикосовим  цвітом  
І  на  мить  постає  цілим  світом
Шле  нам  ніжний  і  теплий  привіт

Море  тихе  цілує  і  пестить
Тут  так  млосно,  так  світло  і  чесно
Ми  свої  тут  залишили  весни
І  серця  відпустили  в  політ

Кораблі  все  відходять  у  далі
До  нових  невідомих  причалів
Якорями  спускають  печалі
Та  ніколи  не  спустять  вітрил

А  як  в  сон  огортається  місто
На  руках  у  Марії  –  все  місто!
Таке  тихе,  невинне  й  пречисте
На  перині  із  чайчиних  крил

Воно  бачить  у  снах  наше  літо
Де  сміються  і  тішаться  діти
Де  ще  можна  радіти  і  жити
І  не  знати,  що  буде  зима

Там,  де  серцю  навік  спокійніше
Де  до  болю  усе  найрідніше
І  так  довго  до  миті,  де  більше
Ні  мене,  ні  тебе
Вже  нема.

На  зображенні  -  просто  скриншот  із  "перегляду  вулиць"  Маріуполя  на  Gmaps  із  цікавим  фотодефектом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981076
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2023

у квартирі

В  цій  квартирі  вночі  із  підлоги  встають  Світи
визирають  з  дзеркал  і  збираються  тут  на  Сповідь,
щоб  усі  розібрати  свої  і  хрести,  і  мости,
а  на  кухню  з  сувоями  в  мантії  Доля  заходить.

І  сідає  за  стіл,  і  чекає  на  них,  поки  час
невблаганно  стікає  по  стінах,  відлічує  роки,
де  луна,  мов  з  платівки,  сумний  старомодний  романс,
а  безжалісна  пам’ять  не  має  ні  віку,  ні  строку.

І  заглядує  кожному  в  очі,  питає  щоразу
Про  мости  і  про  хрест,  і  як  довго  вдалося  нести.
Про  біду  і  про  радість,  обітниці,  мрії,  образи,  
І  зачитує  всі  ненаписані  ними  листи.

Кожен  сам  тут  один,  цілий  Шлях,  цілий  Світ.  І  слід
залишив  по  собі,  як  заповіді  на  скрижалях.
І  тримають  священну  тайну,  немов  заповіт,
Сонні  вікна  в  стареньких  білих  тонких  вуалях.

Виростають  до  стелі,  прозорі,  мов  тінь,  Світи,
нелюдського  такого,  величного  й  дивного  зросту
і  снують  по  постелі  руками,  щоб  знову  знайти
опівнічну  самотність,  як  здавна  покинутий  острів.

І  рахують  чашки,  заглядають  у  шафу  і  в  сон,
і  нечутними  кроками  міряють  давній  паркет,
тихо  струшують  пил,  витирають  у  ванній  плафон,
і  у  ніч  свою  мовчки  виходять  на  темний  
балкон.

І  крізь  дим  від  гіркої  цигарки  старий  інженер,
що  самотність  тримав  за  сусідку,  дружину  і  звичку:
“Почувайтесь,  як  вдома.  Я  тут  не  господар  тепер.
...ось  дощечки  в  кутку..  то  я  майстрував  поличку...”
.  
І  старий  Авраам  зі  шматочком  твердого  хлібу
на  балконі,  що  здавна  терпким  виноградом  обвитий,
Ледь  візьметься  рукою  за  гілку,  і  з  легкістю  ніби:
“Виноград  оживає.  А  значить,  ще  будемо  жити...”  .

Знову  сходяться  тихо  чужі  невідомі  Світи,
і  мовчать  про  своє,  і  читає  їм  вироки  Доля.
Може,  стане  той  час  і  мені  сюди  в  північ  прийти,  
але  поки  я  сплю.  І  приймаю  цей  спокій,  як  волю.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957459
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2022

через пропасть

Птицы  рисуют  на  небе  девятый  круг.
Птицы  не  знают,  какой  завтра  будет  ветер.
Мы  выбираем  то  зло,  что  не  было  "из  двух"
И  приручаем  не  тех,  за  кого  в  ответе.

Как  так  вдохнуть,  чтобы  сразу  на  полную  грудь?
Как  написать,  чтобы  завтра  не  сжечь  и  не  прятать?
Встать  и  пойти.  Будь  неладен  тот  проклятый  путь,
Где  не  сгорают  мосты,  только  рвутся  канаты.

Я  же  за  все  заплачу́.  Несомненно,  сполна,
И  выбираю  канат  самый  прочный  и  длинный
В  путь  через  пропасть,  в  которой  ни  края,  ни  дна,
Я  зажигаю  свечу  и  плюю  через  спину.

Можно  ли  взять  и  понять,  что  ты  сам  свой  враг?
Можно  ль  считать  не  бездомным  себя  тогда,
Когда  просто  есть  дом,  а  в  доме  горит  очаг,
Но  в  том  доме  уже  давно  не  твоя  среда.

Птицы  рисуют  на  небе  седьмую  печать,
Тихо  поют  про  светлый  далёкий  май.
Проще  -  дотла,  чем  заново  все  начать...

Смывай,  поскорее,  море.  Давай,  смывай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913339
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.05.2021

підземна ріка

Дивне  місто  бруківки,  дощу  й  вікових  кам'яниць,
Де  застиг  тільки  час,  а  все  інше  нестримно  летить,
Де  себе  дістаєш,  ніби  книгу  з  забутих  полиць,
І  вимолюєш  в  неба  лишитися  тут  ще  на  мить.

Ніжне  місто  сказало  мені,  що  надворі  зима.
Завмираю  і  слухаю  шум  невгамовних  машин.
Я  ловлю  його  звук,  розчиняюсь,  і  знаю  сама:
Не  самотній  лиш  той,  хто  повсюди  в  душі  не  один.

Заливає  вечірньою  млостю    і  сіє  дощем,
Зазира  у  вікно  мій  останній  недоспаний  сон,
Де  дві  тіні  обвиті  отим  заповітним  плющем,
І  йде  геть  зазирати  до  інших  різдвяних  вікон.

Це  та  мить,  коли  більше  мовчання  нічого  не  вартує.
Не  тікай.  Я  вже  йду.  По  бруківці  стікаю  у  сни.
Я  тобі  випадаю  безмовною  чорною  картою,
Мудрим  словом  без  приголосних  і  без  всіх  голосних.

Я  усе  проживу.  Я  звільнюся,  віддам  і  прощу.
І  малює  на  серці  пунктиром  незрима  рука
Дивне  місто,  що  сповнене  зустрічей,  мрій  і  дощу,
Де  тече  під  землею  безшумна  забута  ріка.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771541
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2018

Самураї

Білі  чайки  на  синьому  тлі  чи  то  неба,  чи  моря,
Біла  піна  облизує  ноги  і  жовтий  пісок,
Мов  змиває  забуте  письмо  незабутих  історій,
Чорно-білих  легенд  і  старих  кольорових  казок.

Тихим  шумом  прибою  у  такт  озивається  серце
І  так  солодко  пахнуть  ці  передосінні  дими.
Скоро  осінь  сумними  птахами  привітно  всміхнеться.
Хтось  тут  буде  іти,  і  то  будемо,  мабуть,  не  ми.  

Свіжий  вітер  вривається  в  спокій  своїми  октавами
І  зриває  думки,  і  кидає  прощання  до  ніг.
Бо  як  треба  сказати  -  слова  виявляються  зайвими,
А  як  треба  піти  -  цілий  всесвіт  стає  на  поріг.

Нам  морський  горизонт  -  як  останній  форпост  на  інстанції,
Нам  довіку  плисти.  Без  весла,  якорів  і  вітрил.
Ми  повстанці,  борці,  і  такі  не  доходять   до  станції,
Хоч  холодні  вітри  не  ламають  ні  віри,  ні  крил.

Не  доходять  такі  ні  до  пекла,  ні  раю,  ні  краю,
Не  приносять  в  сувоях  трофеїв,   скарбів  і  дарів.
Ми,  останні  на  цілому  світі  живі  самураї,
Тихо  тонем  в  безодні  своїх  неосяжних  морів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749037
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.09.2017

торкнутись

Я  чекатиму  на  нього  минулої  весни  
І  щовесни,  якої  вже  не  буде  
Він  прорізає  лезом  мої  сни  
І  моє  серце  
Вуха  
Душу  

Всюди.  Він  всюди  є  
І  то  мій  хрест:  
Іти  за  ним,  мов  тінь,  немов  приблуда  
І  в  голові  молитвою:  
«я  буду  
тобі  набої  подавати  за  спиною,  
якщо  весь  світ  попреться  проти  тебе..  
я  з  тобою»  

Чи  треба?  

Він  сам  собі  і  воїн,  і  патрон  
І  бог,  і  чорт,  
І  біс  його  побрав  би  
І  в  світі  не  було  й  не  буде  правди  
а  в  нього  правда  в  жмені  
наче  пил  
і  я  без  крил  
я  плентаюсь  за  ним  

і  прокидаюсь,  бо  в  триклятих  снах  
цілую  йому  руки  
як  востаннє  
святий  всевишній,  
то  хіба  кохання  

коли  як  божевільна  цілий  світ  
йому  жбурляєш  мотлохом  під  ноги  
а  в  нього,  бачте,  свій  
і  світ  
і  всі  свої  дороги  
і  ти  на  тих  дорогах  
не  маяч  
йди,  дурепо  
і  не  вий,  не  плач  
не  руш  його  душевний  гарт  

«і  не  люби  мене,  бо  я  не  варт»  

Хіба  то,  господи  прости,  нормально  
Коли  губами  досі  пам’ятаєш  
На  шиї  його  пульс  
Ріку  бездонну  
Артерії  
Не  сонної  мабуть,  бо  досі  гатить  
Тобі  у  голові  і  палить  губи  
Так,  господи,  мабуть,  ніхто  не  любить  
Ніхто  буквально.  

Тихо.  Спи.  
Я  чекатиму  на  нього  минулої  зими  
Щоб  одного  разу  просто  
зігріти  йому  руки  
і  знову  розминутись…  

дай  торкнутись  
дай  наяву  
до  них  
хоч  раз  
торкнутись

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2016

жити

Думаєш,  так  живуть?
ти  зрозумієш,  що  то  значить  «жити»,
коли  уперше  підведешся  з  ліжка
воістину  самотній  не  тому,
що  від  тебе  вчора  пішла  жінка
(чорт  з  нею),
а  тому,  що  тебе  розбудили  телефонним  дзвінком
і  сказали,  що  сьогодні  померла  мати.

Ти  зрозумієш,  як  побачиш  сцену,
коли  якийсь  старий  поет
на  якомусь  збіговиськові  поетів
де  все  така  попса  і  бренди
де  купа  цінних  і  не  дуже  книг
сидить  і  гукає
«купіть  мою  книгу…
ну  купіть  хтось  мою  книгу..»
невпевнено  простягає  її  людям,
і  ти  береш  ту  книгу
і  вчитуєшся  в  рядки
і  розумієш  що  там  більше  сенсу  ніж  в  усіх  бібліях  і  коранах  світу
бо  ті  рядки  болять
і  ти  купуєш  ту  книгу
і  соромишся  дивитися  йому  в  очі
і  тікаєш  хутчій  між  яскравих  стелажів
бо  насправді  рядки  ті  кволі  і  недосконалі
бо  такий  недосконалий  світ
«бийся  головою  об  лід…»

Ти  зрозумієш,  коли  тебе  обдурять  в  аптеці
де  ти  купував  ліки  від  смерті
бо  тобі  сказав  лікар  що  є  ліки  від  смерті
тобі  сказав  гугл  що  є  ліки  від  смерті
тобі  сказав  аптекар  що  є  ліки  від  смерті
потім  ти  зрозумієш  що  це  ліки  від  дурості
але  до  біса  вже  ті  ліки:
пізно.

І  коли  твій  ліпший  друг  з  фронту
скаже  одного  разу  так  спокійно
трохи  сумно  й  приречено,  правда,
наче  так  і  треба
«за  вас  тут  воюєш,  а  ви  не  вмієте  жити»,
то  хочеться  сказати,  що  я  навчуся,
ось  дивися,  вже  майже  виходить,
так  хочеться  сказати,
а  його  вже  немає:
загинув.

І  коли  якась  самотня  бабця  в  переході
стоятиме  з  простягнутою  рукою
рукою,  що  триматиме  герань
нехай  не  вірші,  не  книгу,  а  герань,
як  останню  надію,  бо  більше  не  має  нічого,
і  коли  ти  зрозумієш,
що  тобі  конче  необхідна  ця  герань,
що  нам  всім  життєво  необхідна  ця  герань,
то  означатиме,  що  ти  починаєш  жити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577333
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.04.2015

дожить до любви

Разорваны  цепи
И  крылья.
Струится  по  венам
пламя
Все  спетое  стало  
былью,  
Маяк  наш  –  
Горящее  знамя

Земли  полыхающей  стоны
И  твой  поцелуй  –  словно
Вечность
Мы  новые  пишем  законы,
И  имя  им  –  наша  беспечность

Врагу  в  полусне
В  полусмерти
Мерещится  черная  стая
Мы  помним,  за  что  мы  в  ответе.
Мы  больше  не  верим.  Мы  знаем.

Дыханье  на  «раз»  -  
Как  на  раны
Как  испепеляющий  ветер
И  больше  не  больно,  а  странно,
Как  долго  мы  были  на  свете?

Как  больно  скитались  и  ждали
Как  вечно  я  знала
боже
И  время  на  клочья  
Рвали
Как  рвется  горящая  кожа

С  истошным  неистовым  воем
Упала  слепая  стена…
И  если  друг  друга  мы  стоим,
То  имя  мое  –  
Война.

И  вечность  зажата  
в  ножны,
и  вдох  превращается  
в  стон
И  если  мы  чем-то  похожи,
То  имя  тебе  –  
Легион.

Слова  разлетелись  во  мраке
Как  выстрел,  
но  холостыми
пред  смертью  в  ее  черном  фраке
Бессмысленно  быть
Другими

…И  небо  глаза  закатило
и  ночь  умирала  в  муках,
и  непревзойденная  сила
в  твои  
забирала
руки…

Как  исповедь  в  рваном  конверте,
Себя  написав  на  крови,
Мы  дожили  вместе  до  Смерти..
Дай  бог  нам  дожить  
до  Любви.

(с)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530290
рубрика: Поезія, Военная лирика
дата поступления 16.10.2014

Воїнові

На  порозі  життя  ми,  як  завше,  готові  до  бою
І  уламками  снів  на  вогневий  лягаєм  рубіж.
Ми  навічно  прикуті  до  неба  святою  війною  
І  тавром  на  чолі  -  поцілунок  твій.  Гострий,  як  ніж.

Запали  мені  серце,  як  досі  запалював  небо,
Загорни  у  світанок  –  і  можеш  рушати  у  путь.
Я  з  Тобою,  Тебе,  через  Тебе,  від  Тебе,  для  Тебе...
Зацілую  всі  рани  і  кулі  тебе  не  візьмуть.

Кулеметною  чергою  спогади  душу  поранять  
І  єдиний  рятунок  –  очей  твоїх  чорна  пітьма.
Як  у  неба  –  птахи,  як  у  зброї  холодної  –  пам’ять,  
Так  у  тебе  є  я.  І  всі  гори  я  зрушу  сама.

Я  візьму  у  долоні  твій  сон.  Такий  ніжно-дитячий,
Що,  здавалося  б,  жоден  на  світі  так  воїн  не  спить.
Тільки  дощ  за  вікном  так  приречено  й  холодно  плаче
І  кривавий  світанок  віщує  розлуку  за  мить.

Як  завиють  тривогою  сурми,  покличуть  в  дорогу,
Як  безжалісним  полум'ям  всі  загоряться  мости,
Я  тобі  цілий  світ  покладу,  наче  зброю,  під  ноги
І  молитиму  долю  від  лиха  тебе  захистить.

Я  червоним  по  чорному  вишию  наші  прощання,
А  замріяну  просінь  -  останнім  ключем  журавлів.
Я  з  Тобою,  Тебе,  через  Тебе,  від  Тебе,  для  Тебе
Спромоглася  любити,  як  досі  ніхто  не  посмів.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509467
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.07.2014

Обличчя Nації

Українці  –  унікальна  Nація.

Cправжнє  наше  обличчя  проявляється  в  критичних  ситуаціях.  Кажуть,  що  душа  людська  –  то  келих.  Чим  він  наповнений  –  те  і  виплескається,  коли  сколихнеш  його.  Революція  ж  наразі  і  є  тією  величезною  «рукою»,  яка  сколихнула  бездонний  келих  наших  душ.

В  Будинку  профспілок  я  попросила  в  медпункті  пластир,  аби  заклеїти  невеличку  рану  від  опіку  на  пальці.  І  була  вкрай  здивована:  до  мене  поставилися  в  стократ  серйозніше  і  уважніше,  ніж  у  звичайній  лікарні  при  значних  травмах.  І  чай  там  роблять  з  любов’ю  і  від  душі.  Чого  нема  в  жодному  столичному  ресторані  найвищого  класу.

Ми  не  трощимо  вітрин,  не  перекидаємо  автомобілів  і  не  влаштовуємо  підпалів  сторонніх  об’єктів.    Пам’ятник  Лобановському  накрили  брезентом,  аби  не  пошкодити  під  час  бойових  дій  на  Грушевського.  У  розпалі  пекла  бійці,  заховавшись  за  барикаду,  допивають  чай…  і  несуть  одноразові  стаканчики  до  смітника.  Або  хоч  до  організованого  сміттєзвалища  чи  бочки  з  вогнем.  Але  не  викидають  під  ноги.  Та  що  там  казати,  погляньте  самі  під  ноги  на  Майдані.  В  одному  з  провладних  університетів  старенька  викладачка  потайки  відпускає  студентів  з  пар,  але  за  умови,  що  вони  всі  підуть  на  Революцію.  Охоронець-вахтер  студентського  гуртожитку  попри  суворі  правила  і  заборони  без  зайвих  питань  пропускає  переночувати  цілу  групу  хлопців  з  барикад,  а  в  неробочий  час  і  сам  ходить  на  передову.

Атмосфера  тут  панує  братська,  але  закони  –  справді  суворі.  Та  інакше  не  можна,  бо  нині  таки  йде  війна.  Але  ми  ведемо  справедливу  і  гідну  війну.  Ми  не  чинимо  жодних  підступних    дій  в  бік  силовиків  і  всіх  провладних  покидьків,  не  воліємо  вразити  на  смерть,  на  відміну  від  них,    не  підсовуємо  вибухівок  під  виглядом  ліків  і  не  стріляємо  в  спину.  Тут  кожен  пам’ятає  про  честь.  І  про  те,  що  кожен  з  нас  в  першу  чергу  –  Людина.  А  яка  ти  Людина  –  то  вже  хай  розсудить  Бог.

А  поряд  з  думками  про  те,  чим  все  це  закінчиться,  скільки  життів  коштуватиме  і  що  ми  отримаємо  після  цієї  Війни,  я  все  частіше  замислююсь  над  тим,  як  про  це  писатимуть  в  підручниках  з  історії  України.

Кого  назвуть  ворогами  народу?  Екстремістами,  провокаторами..  А  кого  –  «оплотом  спокойствия  страны»?  Ким  залишаться  в  історії  хлопці,  що  померли  за  Україну?  Героями?  Нерозумними  відчайдухами?  Чи  зрадниками  і  бандитами?

Як  наші  діти  називатимуть  своїх  батьків,  що  боролись  за  їхнє  майбутнє?  Пишатимуться  ними,  чи  соромитимуться  перед  однолітками  свого  татка,  який  втратив  очі  на  цій  Війні?  Режим,  що  існує  зараз,  втопить  у  майбутньому  ці  події  в  лайні,  висвітливши  їх  зі  свого  брудного  ракурсу.  І  ми  не  маємо  жодного  права  давати  йому  шанс  на  життя,  бо  руки  їх  вмиті  нашою  кров’ю  і  кров’ю  наших  братів.

Те,  як  про  це  напишуть,  залежить  лише  від  нас.  Зараз,  або  ніколи.  Бо  ми  не  лише  творимо  історію,  а  і  маємо  неабияку  можливість  вирішувати,  хто  її  напише.
І  я  вдячна  цій  Революції,  бо  вона  вкотре  мені  нагадала,  що  наша  Nація  –  найкраща.  І  воістину  непереможна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484393
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.03.2014

Встань і йди

...хочеться  написати,  та  не  здіймається  рука.  Нема  в  світі  тих  слів,  які  описали  б  всю  повноту  болю  людського  і  крику  душ  наших.  Нема  тієї  тризни,  яка  б  повноцінно  б  оплакала  загиблих  Янголів  світла  і  волі  наших.  Нема  тієї  кари,  на  яку  заслуговують  вбивці.  Нема  сил  кричати.
9  днів  трималася,  як  сталева.  Бачила  поранених,  бачила  кров  і  страждання.  Аж  ось  прорвало.  Не  втрималася.  Німий  крик  душить  і  паморочиться  в  голові.
…18  лютого.  1  поверх  Будинку  профспілок.  Чекаю  на  товариша,  з  яким  щойно  познайомилась:  шукали  разом  бронежилет.  Підходить  до  мене  жіночка  з  кухні  в  білому  халаті,  накинутому  поверх  одягу.  Помітивши  на  мені  каску,  наколінники  і  биту  в  руках,  зрозуміла,  що  я  саме  «звідти».  Питає:  «Ну  що  там?»  «3  трупи  вже  є.  Ще  7  смертельно  поранених»,  –  відповідаю  я  без  зайвих  емоцій.  Розумію:  це  війна  і  потрібно  зберігати  холодний  розум.  Повз  мене  проносять  поранених  на  ношах,  і  …  відчуваю,  як  перевертається  щось  всередині,  та  я  твердо  розумію:  піддаватись  емоціям  зараз  не  можна.  Не  час.
Жіночка  у  відповідь  на  мої  слова  лише  заплакала.  До  мене  підійшов  чоловік  із  самооборони,  вдягнений  відповідно.  Суворо  подивившись  на  мене,  він  промовив:  «Дівчино,  я  бачу,  що  ви  –  воїн.  І  тому  маєте  розуміти,  що  жінкам  таких  речей  казати  не  можна.  Їй  ще  годувати  нас,  а  вона  он  сидить  і  плаче.  Не  треба.  Не  засмучуйте  їх  зараз.  Ви  маєте  розуміти...»
Перевівши  погляд  на  жіночку,  я  відчула,  як  стискається  серце.  Вона  сиділа  на  стільці  і  плакала,  не  знаючи,  скільки  ще  мертвих  попереду.  І  знаю  точно,  що  ніколи  не  пробачу  собі  того,  що  тоді  не  підійшла  і  просто  не  взяла  її  за  руку,  аби  заспокоїти.  Це  найкраще,  що  я  могла  б  зробити  на  цій  війні.  А  тоді  я  стояла  з  холодним  серцем,  готова  йти  і  мститися  за  полеглих  братів.  Я  теж  тоді  ще  не  знала,  скільки  ще  їх  мертвих  впаде  журавлями  на  закривавлену  бруківку  розстріляного  міста.  Я  не  знала,  що  за  кілька  годин  палатиме  цей  будинок  в  страшному  огні,  забираючи  в  небуття  останній  крик  Мучеників,  що  згорять  разом  з  ним  дотла.
…а  згодом  було  Пекло.  Ридали  Михайлівські  дзвони  і  стогнала  від  того  плачу  земля.  Чорна  чума  в  шоломах  косила  кулями  Народ  мій,  який  всього  лиш  знав,  що  єси  Правда  і  Воля.  І  Бог  відбирав  у  Свою  Небесну  Сотню  найкращих.  І  тоді  кожен  розумів,  що  таки  «нема  в  окопах  атеїстів».
«…нехай  святиться  ім’я  Твоє…»
І  прийшла  тиша.  Мертва  тиша  розстріляного  міста,  що  боязко  озиралося  навколо  себе,  тримаючись  чорними  від  кіптяви  руками  за  криваві  рани.  І  здійняло  до  неба  очі,  застигнувши  з  німим  криком  на  кам’яних  вустах.  До  неба,  куди  нечутним  кроком  вже  відправлялась  Золота  Небесна  Сотня,  лишаючи  нам  безцінний  шанс  будувати  велику  і  щасливу  країну.  І  ми  маємо  все  для  того,  бо  ця  війна  мене  до  скону  переконала,  що  мій  Народ  –  найкращий.  Лише  встань  і  йди!  І  я  присягаюся  на  крові  братів  моїх,  що  не  зраджу  їх,  не  забуду  їх  подвиг  і  донесу  нащадкам  світлу  пам’ять  про  них,  аби  жив  наш  народ  вічно  і  вірив,  що  з  нами  –  Бог.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484387
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.03.2014

під знаменням Революції

[i]"Де  ми  з  тобою  будем,  коли  закінчиться  їхня  війна?.
Чи  вистачить  нам  сили  зробити  так,  щоби  впала  стіна,
Стіна...  стіна...  Впала  між  нами  стіна..."
(ОЕ)[/i]

щоразу,  коли  в  руці  догорає  бенгальський  вогник,  я  згадую  тебе.
ні,  ми  не  зустріли  Новий  рік  разом.  але  ми  були  по  один  бік  барикад.

.....
знайомий  запах  диму  пробив  наскрізь  свідомість.  я  вдихнула  його  якнайглибше  і  міцно  притиснулась  до  тебе.  ми  прощались,  і  я  не  знала:  до  наступної  зустрічі  чи  назавжди.  знала  тільки  те,  що  завтра  може  бути  все.  або  нічого.  і  те,  що  ти  стоятимеш  до  останнього.  знала,  що  ти  не  зможеш  бачити,  як  будуть  зносити  останню  Барикаду,  яку  нема  кому  захищати.  я  знала:  ти  стоятимеш  до  кінця.  якщо  не  до  перемоги.

.....
"Слава  Україні!..."
"Героям  слава!!..."
вигук  хвилею  прокотився  Майданом  і  згубився  у  закапелках  і  найпотаємніших  закутках  столичних  двориків.  
Революція  змінювала  і  наповнювала  вщент  усе  навколо.  як  і  наші  серця.
ми  вірили  і  чекали  змін.

я  бачила,  як  змінились  за  місяць  твої  очі  разом  з  тим,  як  і  виросла  Барикада  5-ї  сотні  з  моменту  нашої  першої  зустрічі.  
ти  вже  знав  щось  таке,  чого  мені  не  збагнути  за  все  життя.  

.....
я  ніколи  б  не  подумала,  що  засинатиму  в  тебе  на  грудях.  
не  думала,  що  на  якусь  мить  у  вічності  перетнуться  дві  Долі  під  знаменням  Революції.
не  думала,  що  заплітатиму  твоє  дихання  у  свій  сон  і  в  тій  вічності  застигне  ніч  нерушимим  монолітом.  

...і  коли  все  ж  знесуть  останню  барикаду,  коли  глухим  відлунням  врочисто  прокотиться  головними  вулицями  столиці  мертве  мовчання,  я  закричу  в  ніч,  і  крик  мій  сколихне  глухі  стіни.  
я  шукатиму  тебе  серед  тих  стін  і  серед  чужих  облич,  коли  столиця  знов  заживе  своїм  звичайним  життям.  відчайдушно  і  безнадіно  шукатиму.
я  пам'ятиму  те,  що  було  тут,  бо  ми  це  прожили.  і  нас  були  мільйони.  

і  прийде  весна,  і  сотні  таких  весен,  і  всі  вони  мовчатимуть  про  те,  як  росли  Барикади  зі  снігу,  як  танув  той  сніг  від  наших  гарячих  сердець,  що  були  гарячіші  від  вогню  на  Барикадах,  як  лилась  кров  і  стелився  дим,  як  стояли  тут  люди  на  смерть,  як  текла  сльоза  по  щоці  не  одного  відчайдуха,  що  співав  гімн  разом  з  мільйоном,  і  як  серед  уламків  віри  зародилась  ніжність.

ця  Революція  навічно  лишиться  в  нашій  пам'яті,  як  святиня,  що  зробила  нас  інакшими.  як  неоспориме  свідчення  того,  що  життя  -  річ  складна  і  непередбачувана,  і  в  ньому  багато  чого  залежить  від  нас.  і  не  залежить.
і  я  пронесу  цю  пам'ять  крізь  роки.  я  вірю,  що  все  буває  не  дарма.  я  вірю,  що  озветься  крізь  роки  ця  зима  могутнім  спомином  і  яскравим  спалахом  заграє  в  душах  наших,  як  незборима  сила  надій  і  мрій  людських.

бо  твоє  серце  наскрізь  прошите  жовто-блакитною  ниткою  Революції,  а  моє  -  твоїм  запахом  диму.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470650
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.01.2014

кохання до першої крові

Сьогодні  ридало  небо
Тримало  тополями  скроні
Бажання  –  це  ще  не  потреба
Без  тебе  
Немов  у  полоні
І  рими  дешеві
Солоні
І  я  
як  амеба  
на  фоні
у  себе.
"тактреба".
бо  ми
як  і  завше
в  законі.

Три  кулі  у  спину
Три  постріли  в  душу
Я  виживу
Мушу.
Не  жди  
не  загину
Я  гори  ще  зрушу
Не  ний  лише,  небо,
я  МУШУ

«алло,  ма,  я  вдома
це  втома
лиш  втома
…не  плач,  я  здорова
і  день  був  чудовий…
…  ну  ма,  ну  не  треба…
я  ж  в  тебе  свідома…
Цілую.  
І  хочу  до  тебе…»

Ти  сильний
Не  схибив.  Ти  радий?
вітаю.  Купи  щось  до  чаю
і  ну  все  до  біса.  Не  кайся
дешева  порада:
забий  і  не  бійся
розвійся
а  холодно  стане  –  
вертайся
промий  мені  докором  
мізки
проший  капіляри
кавою
примусь  догоріти  до  тріски
по  тОбі  розлитися
лавою
і  вкотре  піти  
по-англійськи
чужою.
І  вже  не  цікавою.

Брудна  і  потворна  шлюха
Твого  задзеркалля  Аліса
Виколює  очі
Шиє  рот
Ріже  вуха
Щоб  стерти  із  пам»яті  
к  бісу
відтінки  твоєї  
шкіри
і  запах  твоєї  
крові
Ти  вічне  дитя  віри
а  я  –  арештант  любові.
ні  змісту,  ні  рими,  
Повівся?
Не  треба,  замовкни.
не  смійся.
Я  сон.  Я  незрима
Як  чорт  за  плечима.
Дороги  мої
не  приводять  до  Риму
та  знову  –  тобі  все
і  знову  –  
тобі  все
тобі  все,  ТОБІ  ВСЕ…
…  тікаєш?..  
наївся….  

зламані  пера  
і  ліри,  
все  чесно:  до  першої  крові.
думок  безупинні  аборти
твоєї  любові
моєї  любові
ми  просто  не  знали  міри
Кохання  –  гаряча  аорта
Спіймай  мене  знову  
на  слові  
бо  спалені  нами  
у  змові
і  твій  п’єдестал  
віри
і  мій  ешафот  
любові
к  чорту.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431288
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.06.2013

Моему Ангелу (Исповедь)

Я  грешна  и  отвергнута,  отче.
Я  сегодня  чертовски  пьяна..
Я  смотрела  украдкой,  как  ночью
Догола  раздевалась  луна.

Я  повязла  в  сомнительных  правдах
И  оковах  из  собственной  лжи.
Мне  ни  славы,  ни  чести  не  надо,
Только  как  там  мой  Ангел,  скажи?

Я  пуста,  я  рассыпалась  пылью
Среди  мразей,  плутов  и  повес  …
Как  бы  так,  чтоб  не  сжечь  Ему  крылья?
Как  бы  так,  чтоб  не  сбросить  с  небес?

Я  люблю,  так  люблю  его,  отче!
Словно  жизнь,  словно  мир,  словно  свет...
Но  успела  судьба  напророчить  
Архиновый  нелепый  завет.

К  черту  маски,  обличия,  ранги,
Недостигнутых  сотни  вершин…
Но  кому  же  молился  мой  Ангел?
Разве  в  чем-либо  Он  согрешил?..  

К  черту  тонны  испорченных  нервов
Просто  так  .  Без  особых  причин…
Для  меня  Он  останется  первым.
Самым  лучшим  
навек
из  мужчин.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399766
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 10.02.2013

львівський спогад

.....небо  дивилось  на  мене  твоїми  очима.  Вчора  холодно-сірими,  а  сьогодні  синіми,  як  льон.  Я,  мабуть,  дощ,  бо  падаю,  падаю,  падаю  тобі  під  ноги,  а  ти  мовчиш  і  плачеш,  як  плакали  наші  ночі  львівськими  грозами  і  розпливались  по  бруківці  вчорашнім  сном.  Плакали,  захлинаючись  ароматом  тієї  кави  в  старезних  стінах  під  височенною  стелею  і  нудотним  смаком  зеленого  чаю  без  цукру.    
         Сумнівна  гра.  Фатальні  ролі.  Ми  жертви  долі.  І  голос  совісті,  як  поминальний  дзвін.  З  темряви  виринула  твоя  постать  —  і  мені  здалося,  що  падає  Тобі  до  ніг  цілий  світ.  І  зливою  приречено  стікало  життя  по  стінах,  коли  Ти  пішов  у  той  дощ…  І  три  ночі,  як  суцільний  день,  і  три  дні,  як  суцільна  ніч.  І  Львів.
Ще  одна  блукаюча  душа  потрапила  в  полон,  коли  міцним  замком  Ти  притиснув  до  ліжка  мою  руку.  І  тепер  я  знаю,  чому  люди  іноді  ховають  очі,  увійшовши  в  принципово  новий  день.  

         Залиш  мені  ті  ночі  на  згадку!  Залиш  той  балкон,  що  не  веде  нікуди  і  веде  в  нікуди.  І  чорну  прірву  під  ним,  і  шматок  рудого  неба  в  горобину  ніч.  І  бездонні  вікна  застиглого  часу  у  вічних  кам'яницях,  і  терпкий  запах  дерев'яних  віконних  рам,  запорошених  багаторічним  пилом.  Залиш  холодну  підлогу  на  нічній  кухні,  де  горілиць  вивчали  стелю  двоє  божевільних.  Двоє?  Ні,  хтось  один  –  не  стелю.  Хтось  один  спраглим  поглядом  був  прикований  до  уст,  яких,  мабуть,  не  судилось  би  торкнутися  ніколи,  якби  не…  
         Балкон.  Залиш  його  мені  на  згадку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382736
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.12.2012

Моє Трипільське 2

До  нестями  хочу  на  Трипільське.  Намертво  зрослася  вже  з  цим  фестом  серцем  і  душею.  Солодко  захворіла  тією  казкою,  що  триває  всього  кілька  днів…  

І  до  болю  люблю  те  зворушливе  поле:  тихе,  ніжне,  таємниче  і  трішечки  сумне.  Звикла  вже  приходити  туди  в  будь-яку  пору  року…  

Щороку  там  проходить  фестиваль.  Воно  гостинно  розкидає  свої  великі  руки  і  запрошує  всіх  у  своє  казкове  лоно.  
І  ось  знову  приходжу  в  те  віковічне  вкраїнське  поле,  де  так  несамовито  стугонить  і  гуде  голосами  давніх  предків  трипільська  земля,  де  міріадами  вічних  вогнів  палахкотять  зорі,  де  польові  трави  ніжно  шепочуть  нам  прадавню  казку,  де  сновигають  білі  тіні  –  душі  тих,  хто  лишився  в  полі…  Душі  таких,  як  ми  з  тобою!..  

Де  тієї  казкової  трипільської  ночі  хтось  невидимий  розпускає  свої  чари,  зводячи  з  розуму  таких  божевільних,  як  ми…  Де  завжди  звідкись  чується  чиясь  дивна  і  така  ніжна  пісня…  

В  поле,  де  блукають  оманливі  вогні,  де  вітер  кружляє  в  легкому  і  водночас  божевільному  танку  з  Чугайстром…  

І  щороку  несамовито  гуде  воно  голосами  предків  під  шалені  вибухи  барабанів  і  неземні  переливи  етнічних  мотивів.  
Торкається  твоєї  затуманеної  свідомості  своїми  невидимими  пальцями.  Відчутно  й  ніжно  так  торкається…  

І  тисячі  таких  самих,  як  ми,  вдихають  те  цілюще  повітря,  посміхаються  віковічному  сонцю-Ярилу,  що  грає  промінням  на  засмаглих  усміхнених  обличчях  нащадів  древніх  трипільців  і  ступають  босоніж  по  випаленій  сонцем  траві,  як  тисячі  років  назад  ступали  наші  предки.  

Очі.  Щасливі  очі  таких  самих,  як  ми…  

Вбрані  у  вінки  красуні-дівчата  в  етнічному  одязі.  Щирість  і  невимушеність  відвідувачів.  Присмак  свободи  і  шаленого  кайфу  на  вустах.  Неземна  етнічна  музика,  що  лунає  звідусіль.  Рух  і  колір.  Теплий  літній  день.  І  дивні  аромати  духм«яних  трав,  що  так  солодко  затьмарюють  свідомість…  Круговерть  літнього  дурману  і  чистого  п»янкого  повітря.  І  щось  легенько  лоскоче  в  районі  сонячного  сплетіння  від  того  екстазу…  

Тихенько  щось  шепоче  на  вухо  Богиня-Мати  крізь  віки.  Ти  —  син  Трипільської  правічної  Землі,  ти  —  дитя  Вітру  і  Вогню,  правнук  Сонця…  

А  небо  блакитне-блакитне,  як  тисячі  років  тому.  

Монотонно  гуде  в  скронях  від  приливу  щастя.  І  тоді  ти  віриш  в  казку.  

А  коли  приходить  ніч,  блідий  місяць  пихато  і  натхненно  викочується  на  широке  полотно,  усипане  сріблом,  і  так  пильно  заглядає  нам  у  вічі…  Тишу  врочисто  прорізує  таємничий  і  такий  знайомий  спів  сотень,  тисяч  цвіркунів,  а  на  небі  велично  розгорається  тисячоока  зоряна  Сварга,  як  прадавній  могутній  оберіг,  як  символ  Вічності…

Польова  мавка-ніч  у  вінку  з  духм’яних  квітів  нечутно  пливе  поміж  трав,  ніжно-ніжно  так  торкаючи  їх  кінчиками  пальців…  Плете  легку  павутинку  чиїхось  снів…  

І  щось  невловиме  вчувається  в  повітрі.  Легко-легко  так!  І  хочеться  жити…  

Хочеться  розкинути  руки  і  бігти  вітрові  назустріч…  Я  обернуся,  щасливо  всміхаючись…  Доганяй  мене!!!..  

Ми  падаємо  у  високі  трави.  Втомлені  і  щасливі.  Пахне  чебрецем,  землею  і…  небом.  Чи  чуєш  ти  голос  віків?..  Чи  відчуваєш  ти  дотик  століть?..  

Щось  так  тихо  бринить…  Чи  то  повітря,  схвильоване  ніжною  миттю,  чи  то  струна  гітари,  недбало  так  залишеної  в  траві,  чи  то  душі  моєї  струна…  
І  щоки  мої  палахкотять  рум’янцем,  коли  ти  ненароком  торкаєшся  рукою  мого  плеча…  
І  дві  душі  зливаються  в  одне,  дві  вічності  сходяться  в  одну  коротку  мить…  І  хай  небо  закриє  очі…  

А  потім,  коли  відшумить  свято,  поле  пустішає.  Наче  нічого  й  не  було.  

Легенько  колише  високими  травами  і  так  само  дарує  духм«яні  пахощі…  
Воно  пусте  й  незаймане.  І  здається,  що  вже  багато  століть  не  ступала  тут  людська  нога…  Що  лишилося  це  поле  нам  після  трипільців  таким,  яким  було  стільки  років  тому…  

Лиш  глиняна  трипільська  хатка,  збудована  на  фестивалі,  майоріє  ген  під  лісом.  Та  іноді  здається,  що  стоїть  вона  вже  стільки  віків  поспіль…  Але  ось-ось  повернеться  сюди  втомлений  голова  сім»ї  з  полювання,  защебечуть  дітки;  а  берегиня  вогню  —  мати  —  заведе  пронизливу  до  кісток  пісню  на  незрозумілій  нам  древній  мові…  

То  інший  світ.  Інший  вимір.  Інша  епоха.  

Тільки  там  забуваєш  про  все  і  в  котрий  раз  розумієш,  що  ХОЧЕШ  ЖИТИ.  

Понад  усе  обожнюю  приходити  туди  іноді  просто  так,  коли  воно  затихло,  задрімало  в  очікуванні  нового  припливу  відвідувачів  Трипільського  кола.  Тсссс!..  Тихенько…  Нехай  спить…  І  набирається  сил  до  наступного  фесту…  

А  на  краю  неба  вже  розгоряється  пурпурова  ватра.  І  ніч,  мов  та  полохлива  мавка,  поспіхом  тікає  з  поля,  чіпляючись  подолом  свого  плаття  за  трави  і  забираючи  з  собою  казку…  Нашу  з  тобою  казку…  
Та  ми  обов  ’  язково  повернемося  сюди  знову…  Ми  ж  лишили  свої  серця  тут…  

Знаєш,  що  значить  для  мене  ЖИТИ?..  Розкинути  руки,  закрити  очі,  відчинити  навстіж  душу,  вдихнути  якомога  глибше  того  неповторного  трипільського  повітря  і  бігти,  нетямлячи  себе  від  щастя,  на  захід  сонця…  

Чекаю.  З  нетерпінням  чекаю.  І  завжди  чекатиму…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374183
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.10.2012

серпневе

Вже  скоро  осінь.  Скоро,  та  нехай.
Вже  скоро    Ти.  І  хай  не  плаче  небо…
Синіє  прохолодою  розмай,
А  нам  тепла,  а  нам  ще  літа  треба…

Вже  достигають  стомлені  вуста
Осінніх  яблук,  зніжених  від  спеки..
І  сивий  дим  у  небо  пророста,
і  знов  з  селом  прощається  лелека…

Вже  сонце  спочивать  ляга  лівіш,
Моїх  світанків  прохололи  роси,
Печальний  серпень,  мов  безглуздий  вірш,
Так  мляво  натякає  нам  на  осінь…

Ще  сонце  соком  маже  нам  чоло,
Цвітуть  останні  проліски  блакиті,
Та  тихо  вже  вбирається  село
в  осінні  шати,  золотом  розшиті.

Я  простелю  туманом  вдалині
свою  журбу,  наповнену  Тобою.
Самотні  ночі,  висмалені  дні…
Нехай  ця  осінь  стане  нам  весною!..

Нехай  шумить  молитвами  дощу
передосіннє  ледве  хворе  небо…
Я  всі  тривоги  з  вітром  відпущу,
Я    просто  знаю:  іншого  не  треба…

Вже  скоро  осінь…  Скоро..  Боже  мій..
Поки  дощі  не  роз’ятрили  душу,
Я  в  круговерті  стомлених  надій
Тебе,  мов  гріх,  спокутувати  мушу…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358373
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.08.2012

чекання

Дайте  ще  дощу!
Хвилинами  чекання  вбивається  самотність
і  вішається  в  відчаї  на  стіну,
Кривавими  мелькаючи  стигматами.
Заб’ється  у  конвульсіях  і  стихне,
Згубившись  у  безодні  тих  агоній…
За  чимось  недосказаним  в  погоні,  
За  чимось  недописаним,  як  сон.
Я  знаю
Вірю
Жду
І  скірізь  лиш  Ти.
і  кам’яні  мости,  хиткі,  як  правда
і  почорнілий  з  горя  небосхил..
а  стомлена  душа  вже  й  не  здригнеться
у  гамівній  сорочці  каяття..
безглуздий  день
змарноване  життя…
а  ти  все  ждеш
ти  ждеш
бредеш  по  колу
ідеш  –  
біжиш  –
і  падаєш  у  бруд,
у  відгомін  дощів  -  міських  приблуд..
і    якщо  хтось  зламав  твої  кордони  -  
над  ними  вже  святиню  не  зведеш.
І  млосний  день,  скотившись  за  будинки
Мине  безслідно
Безутішно
Марно..
Для  всіх,    хто  вже  позбувся  глузду,  
Одвічний  вирок:
Назавжди  й  безкарно.
А  ти  все  пальцем  тицяєш  у    стелю,
малюєш  те,  що  так  і  не  збулося
під  «місячну  сонату»  божевілля
і  жовтий  подих  спеки    у  вікно…
І  давишся  вином  своєї  втоми..
І  щось  знайоме
дежавю  
міраж..
і  щось  до  болю  зовсім  не  знайоме.
і    у  своїй  фортеці…  ні,  в’язниці!  –  
В  столиці,  в  клятоцегляному  храмі
Потроху  догниваєш
Не  гориш
не  сохнеш
І  мимоволі  чуєш  в  скронях  пульс
Як  відголос  заупокійних  дзвонів..
А  ніч  як  пташка  мертва  на  долоні  –  
І  що  собі  захочеш  –  те  й  роби.
Лише  не  жди  і  не  молись  на  того,
Хто  знав,  що  вб’є,  та  навіть  не  хрестивсь…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335626
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.05.2012

Досі

Я  досі  дихаю  отими  небосхилами
Осіннім  небом,  
парками,  
узвозами,
вагонами  метро
і  хмарочосами,
туманами  над  Містом  
світло-сивими.

І  досі…  
Віриш,  досі  чомусь  згадую
Розлучення,  озвучені  мінорами,
дзвінками,  
смс
і  моніторами
Із  кавою  –  
єдиною  відрадою.

Зненацька  якось..  
Боже,  аж  прокинулась…
Здалось…  
Кулак  у  зуби…  -
хоч  би  вижити!!!....
Навіщо  ж  я  осмілилась  залИшити
У  пам'яті  твій  запах?...
І  не  стрималась:

«ЯКОГО  БІСА????!!!!...»  -  в  ніч  глуху
У  відчаї,
Я  ж  наче  вміла  так,  щоб  не  вертатися…
Хіба  таке  могло
зі  мною  
статися?...
Та  все  мине.  І  ніч  не  буде  вічною...

Затерпне  в  скронях…  
ось  де  він  заплутався…
Спочив  твій  запах  у  блакитній  постілі…
Безсиллям  в  пальці,
А  у  серце  –  
Пострілом…
Я  з  ним  боюся  завтра  
Не  проснутися…

Ми  загубились  на  якомусь  проміжку,
де  все  банально,
але  надто  складно….
Але  і  в  снах  я  у  нестямі  ладна
Довічно  
цілувати  
твою  посмішку...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=324298
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.03.2012

В. Стусові

"Народе  мій,  до  тебе  я  ще  верну,
Щоб  в  смерті  обернутись  до  життя.."  (В.  Стус)

Заплакав  болем    листопад
І  обезсилів,  розіп‘ятий.
Пора  на  Батьківщину,  брат,
Без  імені  й  хреста.  "Дев’ятий".

І  «Птах  душі»  в  останню  путь
Тебе,  як  сторож,  буде  вести,
Повік  тобі  не  заживуть  
До  крові  стерті  «Палімпсести»,  

Повік  Тобі  не  одболить
Усе,  що  є  і  все,  що  буде,
І  черевики,  що  лягли
Мов  каменем  важким  на  груди.

Хай  ті  кати  згорять  в  огні
За  душу,  згублену  на  нарах!
А  біль  Твій  «На  одній  струні»,
Заплаче  на  чужих  гітарах.

В  скорботі  склякне  сивий  час,
Завиє  вітер  у  нестямі…
Та  вічно  житимуть  для  нас
Твоєї  Правди  світлі  храми.

Мине  якась  там  сотня  літ
і  вкотре  ранньою  весною
Нам  ніжно  слатиме  привіт
Це  небо,  сповнене  Тобою,

І  сотні  душ  пробудиш  Ти,  
І  вщент  розіб'ються  кайдани,
Нам  стяг  нести,  а  не  хрести,
І  день  прийде.
І  час  настане.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=310119
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2012

Вечір

Вікно  впивалось  в  душу  ліхтарями
І  дощ
Чи  сніг
Чи  що  там  моросило…
Де  та  зима,  якої  я  просила?..
Де  ті  слова,  що  промовчались  нами?...

До  біса  вечір.
Він  тебе  не  бачив.
Ховався  в  ковдру,  пив  самотню  каву,
Жбурляв  об  стіни  книжку  нецікаву
І  безпардонно  ліз  мені  на  плечі.

Чекав  когось,
На  ключ  замкнувши  двері,
Курив  самотність,  
бив  ногами  ліжко…
Твердив  собі:  «зажди,  мужик,  ще  трішки…»
блукаючи  в  кімнаті,  як  в  печері.

Якісь  абсурди  малював  на  стінах,
Зітхав  і  нудив,
Тицяв  пальцем  в  стелю,
Мов  креслив  там  Атоміум  Брюсселя,
Який  не  бачив  навіть  на  світлинах…

Мабуть,  вже  марив,  бо  із  кимсь  балакав
Та  щось  про  «не  діждався»  промовляв…
І  в  мене  на  руках,  
як  немовля,
Вмирав  нечутно  і  тихенько  плакав…

Самотній  вечір…
Він  уже  не  бачив
Як  простягалась  ніч  у  цілу  Вічність,
Як  ліхтарів  засніжена  трагічність
Тобою  запивала  
порожнечу…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308281
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.01.2012

Моєму Кантові

"…  тыщу  лет  мне  бы,  чтоб  дотянуться  до  тебя..."  (С)  Л.  Перова


 Задихнусь  небесно-п’ятим  поверхом
 і  згадаю,  як  отут  колись  за  партою
 Вісімнадцятирічний  світ  перевертався
 З  голови  на  ноги,
 З  ніг  на  голову

 Нова  ера  у  душі  чеканилась
 Тим,  до  кого  не  могла  й  торкнутися
 Просто  межі  моєї  метафізики
 Не  торкалися  твоєї  
 Діалектики

 Ти  колись  спитав,  що  значить  істина
 Ми  мовчали.  Деякі  ще  й  слухали.
 Власною  вдавилася  я  думкою:  
 Ти  є  істина.  Одвічна.
 І  промовчала.

 Помирала  від  отого  погляду,
 плутала  думки  твої  із  власними
 Що  тоді  лягали,  наче  заповідь
 В  стиснутому  серціі  
 І  у  зошиті

 Може,  якби  небо  могло  падати,
 то  до  твоїх  ніг  упало  б,  зранене.
 Спинявся  час,  як  ти  мовчав,
 А  я  щось  дурне  молола
 Згаряча

 Може,  ми  б  і  стали  колись  рівними,
 я  б  зорею  світила  у  твоєму  Всесвіті
 Але  межі  моєї  метафізики
 Не  торкаються  твоєї  
 діалектики…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308202
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 22.01.2012

Наша Осінь

Тополям  в  коси  золото  ніжно  вплелося
І  свіжий  вітер  неба  цілує  блакить…
Ходімо  в  осінь.  В  нашу  з  тобою  осінь,
Ходім  навічно,  поки  іще  горить.

Я  буду  гріти  подихом  твОї  долоні
І  наше  сонце  в  темряву  вічну  нести.
В  цієї  осені  ніжно-п’янкому  полоні
Є  тільки  двоє.  Є  тільки  я  і  ти.

Дороги,  парки,  стомлене  місто  і  люди…
Торкнусь  до  вічності  знову  на  твоїх  устах…
Такої  осені  більше  уже  не  буде,
Вона  щось  вічне  в  наших  лишила  серцях..

Кленовим  листям  падала  нам  на  плечі
І  синім  небом  в  наші  вливалася  сни…
І  Київ  стих,  коли  обіймав  той  вечір
Мою  кохану  осінь  з  душею  весни…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289084
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.10.2011

Одне і Вічне

Столичні  парки,  мабуть,  знають  більше…
Чи  в  тому  річ,  що  так  приємно  дихати?
Одвічний  жовтень…  Хто  кого  залишив?
Кому  кого  судилось  недовипити?...

Спинився  час  і  втомлено  присів
На  лавку  цю,  де  я  присяду  поруч…
Де  сто  вітрів  і  тисяча  світів
Зійшлись  в  одне  і  здійнялися  вгору…

Згасає  день.  І  щось  в  душі  згасає.
І  хочеться  кохати  цю  погоду….
Лиш  небо  ясно-синє  і  безкрає
Кладе  на  губи  першу  прохолоду.

Пробач  мене.  За  все-усе  пробач.
За  наше  місто,  що  тепер  незвичне…
Тепер  цю  осінь  золотом  познач,
В  ній  Ти  і  Місто  –  щось  одне  і  вічне…

Самотній  Київ  знав,  що  так  судилось…
Й  заклякнув  вітер  від  його  величності…
А  осінь,  що  так  вчасно  запізнилась,  
Сховалася  у  саркофагах  вічності…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283930
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.10.2011

За дві години до осені

Йому

Вогні.  Арсенальна.  Шосе  стоголосі.
Мовчання  і  дотик  у  сто  тисяч  вольт…
Твій  подих,  твій  запах  в  моєму  волоссі…
Якісь  дві  години  –  і  осінь.

І  щось  неосяжне  в  повітрі  сплелося…
і  все,  як  востаннє.  А  щастя  –  лиш  мить…
Хвилина  у  відчаї  вічності  просить,
за  руку  тримаючи  осінь

чи,  може,  тебе…  Не  збагнути  і  досі.
Я  намертво  нищу  усе,  що  було
До  тебе…  без  тебе…  невже  це  збулося??..
Ти  поруч.  І  хай  буде  осінь…

Твій  дотик.  Метро…  І  свідомість  виносить…  
Самотня  кімната…І  холод  в  вікно….
Твій  запах  і  досі  в  моєму  волоссі…
Хвилина…  Секунда…  —  і  осінь…

01.09.2011
00.01

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278873
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 06.09.2011

Обличчям НА ЗАХІД…

Обличчям  НА  ЗАХІД,  навколішки  завмерши,
Безсилі  руки,  наче  і  не  живі…
Сьогодні  вперше,  я  клянуся,  вперше!
Так  плуталась
Молитва
В  голові…

Трикляті  сни  забули  дорогу  додому,
Згубились  в  світлі  безжалісних  жовтих  фар
Сліпих  машин.  А  місяцеві  блідому
В  цю  ніч  самотньо
Й  холодно  так
Без  хмар…

Знайомий  голос  в  трубці  мого  телефону…
Якась  година  –  й  знов  повернусь  до  життя…
Твоє  «бережи…»  —  і  я  берегтиму  до  скону,
Бо  тут  і  справді
Немає  назад  вороття…

Твій  шепіт…  Подих…  Боже,  щораз,  як  востаннє…
І  все  на  світі  втрачає  нікчемну  суть…
Мільйони  хвилин  минуть  у  сліпому  чеканні,
Мільйони  доріг  
до  тебе  
не  приведуть…

Банальні  речі  –  відчай,  безсоння  і  кава…
Не  знати  Раю?  Що  там,  велика  честь!..
У  мене  свій.  А  інше  все  –  не  цікаво.
Кладу  власнОруч
На  себе
Останній
Хрест.

Молюсь  НА  ЗАХІД.  Ти  просто  мене  завершив.
Поклав  фундамент  храму  мого  на  крові.
Сьогодні  вперше,  я  присягаюся,  вперше!
Так  cплуталась
Молитва
В  голові…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=276481
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 22.08.2011

Не будіть…

Я  сьогодні  лікуюсь  від  темряви  світлими  мріями,
Запиваю  гіркий  аспірин,  тамуючи  спогади.
Чи  то  в  мене  є  щось  недосказане,
Не  добите  дешевими  фразами...
На  порозі  спіткнулася  ніч  
від  мого  лише  погляду.

Від  затяганих  буднів  смердить  затяжною  банальністю,
Розрізняти  самотність  і  спокій  потрібно  навчитися.
Перестати  нарешті  з  реальності
Глузувати  і  тицяти  пальцями,
Й  не  боятися  вкотре  самій
Залишитися.

Захлинувся  годинник  -  і  тиша  накрила  кімнату,
Де  спинився  мій  час,  як  одвічний  сліпий  подорожній.
Я  зберуся  -  але  не  зумію.
Надто  сильно  гуркоче  у  скронях
Концентрований  опіум  всіх  обіцянок
Роздуто-порожніх.

Забувати  про  сморід  брехні  -  мабуть,  верх  інфантильності.
Певно,  добре,  що  час  ненастанно  робив  з  мене  циніка.
У  кулак  міцно  стиснулись  пальці  -
Переважував  відчай  на  шальці.
Просто  здамся  й  сповзу  по  стіні,
бо  не  стане  сміливості.

Ніч  прийшла  до  кімнати  й  повільно  заповнила  закутки,  -
Саме  час  для  тортур  і  ударів  по  хворій  свідомості.
Розлилася  по  венах-артеріях
Тепла  ртуть  в  ізотопах-дейтеріях
І  підлога  з-під  ніг  вислизає,
Немов  в  невагомості.

Отруїли  свідомість  думки  про  безглуздість  надії,
І  розбитий  об  ніч  телефон  завалив  свою  пельку...
Затуливши  обличчя  руками,
Захлинутись  в  нестямі  сльозами,
й  на  холодній  підлозі  повільно
вертатись  до  тями.

Надто  голосно  йде  по  кімнаті  занедбана  тиша,
закладає  у  вухах  і  хочеться  десь  заховатися...
Поцілуй  мене,  зраднице  -  ноче,
Я  зроблю  тобі  все,  що  захочеш!
Зав'яжи  мені  очі  -  і  будем
До  смерті  кохатися...

Кажуть,  снишся  комусь,  якщо  довго  не  можеш  заснути,
А  я  вкотре  сьогодні,  неначе  убита,  засну.
Не  будіть.  Бо  ніхто  не  розбудить,
А  що  буде  -  то  хай  собі  буде.
І  якщо  усміхнуся  -  то  значить
я  бачу  весну.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=272222
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.07.2011

Ворог мій…

Пеленою  ніч  накрила  очі,
і  помалу  згасли  усі  звуки.
Ми  здались  в  полон  тієї  ночі,
тихо  приреклись  на  ніжні  муки.

Запах  кави,  сум  зів'ялих  квітів,
і  сплелися  руки  несміливо...
Ми  одні  з  тобою  в  цілім  світі,
я  не  плачу,  просто  я  щаслива...

Поцілунок  -  наче  постріл  в  скроню,
всі  забуті  принципи  й  чесноти...
Моє  серце  в  тебе  на  долоні,
тож  бери  і  душу,  я  не  проти...

Ворог  мій,  тебе  хочу  до  болю!
Дай  мені  в  екстазі  цім  померти...
Я  й  не  знала,  що  собі  дозволю
відчинити  душу  так  відверто...

З  поцілунків  виткана  безмежність,
А  на  шиї  дихання  тремтіло...
Запах  твій...  Моя  необережність...
Мабуть,  я  сама  так  захотіла...

Безсоромно  у  вікно  загляне
блідолиций  місяць  в  ясній  повні...
Ти  моє  прокляття  довгождане
за  всі  роки  марні  і  гріховні.

Раптом  наче  струм  пробіг  по  тілу,
що  в  солодкій  билося  судомі...
Кров  на  твоїй  спині  зарясніла...
Нігті  глибше...  Вибач,  не  свідомо...

З  вуст  відкритих,  що  мов  свіжа  рана,
Крик  блаженства  вирвався  крізь  сльози...
Стихла  ніч.  Зворушена,  невбрана
і  спинився  час  на  півдорозі...

А  на  ранок  марево  розтане,
Зникнеш  ти,  як  лиш  відкрию  очі...
Ти  моє  прокляття  довгождане,
Ворог  мій,  я  так  до  тебе  хочу...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270843
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.07.2011

Я померла тієї весни

Здалось  у  вікно,  що  надворі  -  зима,  
а  то  лиш  зима  серед  літа  в  душі.
руді  ліхтарі,  темно-синя  пітьма
І  знову  чомусь  потягло  на  вірші.

І  знову  якісь  недописані  сни…
Колись  наші  сни  ми  писали  разом!
Мабуть,  я  померла  ТІЄЇ  весни,
І  наша  весна  обернулася  сном.

І  чорними  вкрите  навік  пелюстками
Оте  божевілля,  нам  дане  на  двох.
Лежить  наше  поле  тепер  поміж  нами
І  ліс  той  сосновий  навіки  засох.

І  спогади  в  пам’ять,  як  гострі  ножі…
Тепер  і  у  мене  порвалась  струна.
Сьогодні  щасливі,  а  завтра  –  чужі…

Здалось  у  вікно,  що  надворі  –  зима…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269190
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.07.2011

Нічне божевілля

Завив  голодний  вечір
І  впав  на  підлогу  мертвий.
Сьогодні  вдалася  втеча,
А  завтра  -  я  знову  жертва.

А  завтра  нічого  не  буде,
і  байдуже,  що  наснилось.
Я  думала,  що  забуду...
Я  думала...  Не  судилось...

А  ніч  здавила  горлянку,
Повільно  сповзає  по  стінах...
Конатиме  знову  до  ранку,
в  кутку  стоячи  на  колінах...

І  витиме,  божевільна,
Повільно  блюватиме  снами...
В  нестямі  хапатиме  сильно
За  шию  брудними  руками...

А  з  мертво-блідою  зорею
мов  шль0ндра,  збиратиме  речі...

......мабуть,  я  захвОріла  нею,
бо  знову  чекатиму  вечір...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268178
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.07.2011

Подвиг, що не померкне у віках

Вклонімося  доземно  ветеранам…  
Померлим  –  пам’ять.  А  живим  –  осанна!..  
І  хай  мовчить  граніт.  
(Юлія  Боровиченко)


         Гомонить  Ржищівський  парк.  Над  головою  синіє  небо.  До  пам'ятника  Безіменному  солдатові  нескінченним  потоком  йдуть  люди,  щоб  віддати  шану  і  вклонитись  воїнові-визволителю,  а  потім  іти  на  новий  подвиг  заради  мирного  чистого  неба,золотистого  моря  пшениці,  радості  й  щастя  на  обличчях  дітей.        
         Пролітають  роки,  віддаляючи  від  нас  той  час,  коли  Ржищів  був  охоплений  пекельним  полум’ям  війни,  коли  в  серці  кожного  з  жителів  нашого  міста  смертельним  громом  відгукувалось  фашистське  свавілля.  Нехай  і  не  так  все,  як  би  нам  хотілося,  та  пахне  свободою  і  миром  хліб  настолі,  гримить  тисячами  симфоній  технічний  прогрес,  паморочить  голову  вир  політичних  подій…Але  ніщо  не  зможе  примусити  нас  забути  велич  подвигу,здійсненого  визволителями  міста  заради  щастя  майбутніх  поколінь.      
         Ця  війна  була  одна  на  всіх.  І  у  кожного  ‒  своя.  Всі  розуміли,  що  воюють  на  смерть  за  Батьківщину,  за  право  на  життя  своїх  дітей,  онуків  і  правнуків.  І  кожний  бачив  війну  по-своєму.  З  окопу.  На  марші.  У  шпитальній  палаті.  З  борту  літака.  У  перископ  підводного  човна.  Крізь  проріз  прицілу.  І  було  їх  -  мільйони…      
         На  численних  мітингах,  зґвалтованих  прапорами  різних  партій  і  стандартними  промовами  партійних  проповідників,  ще  є  ветерани  тієї  війни.  Їм,  тим,хто  справді  воював,  щонайменше  за  80.  Вони  щороку  приходять  сюди,  як  востаннє,  приносять  букети  до  могил  солдат,  могил  своєї  юності.  Багатьом  із  них  вже  не  судилося  дочекатися  наступного  Свята  перемоги…        
         9  травня  завжди  було  надзвичайним  святом  для  мене.  Чомусь  охоплювало  невимовне  почуття  дитячої  гордості  за  свою  країну,  яка  зіграла  таку  неоціненну  роль  у  врятуванні  світу.  Це  відчуття  підсилювали  фільми  про  війну  (окремі  з  них  я  вважаю  справжніми  шедеврами),  уроки  в  школі  та,  звичайно,  героїчна  музика  радянських  маршів,  що  звучали  для  мене  якимось  дивним  відгомоном  далеких  років.  Років  моїх  дідусів  та  бабусь.  Та  з  роками  святковість  9  травня  нівелювалося.  Бо  що  отримали  за  цю  перемогу  всі  ми?  Парад,  салют  і«народні  гуляння»  в  центрі  міста?  А  що,  власне,  отримали  за  цю  перемогу  солдати  тієї  війни  -  самотню  старість  і  пару  сотень  гривень  жалюгідної  пенсії?  Про  них  згадують  лише  під  час  свята  -  вітають  по  телевізору  та  фільмують  на  мітингах...І  усвідомити  це  належить  кожному  знас.Зробити  це  ще  не  пізно,  зважаючи  нате,  як  невблаганно  зменшується  кількість  людей,  яким  судилося  пережити  не  тільки  всі  жахи  Великої  Вітчизняної  війни,  а  й  зневагу  і  байдужість  тих,  заради  кого  не  шкодували  життя  свого.        
         1  січня  1944  року  Олександр  Довженко  записав  у  щоденнику  пророчі  слова:  "В  цьому  році  повинна  скінчитися  світова  війна  на  європейському  континенті.  Треба  сподіватися  великого  множества  подій,  може,  несподіваних,  непередбачених,  але  глибоких  інадзвичайних  за  наслідками.  До  сього  часу  принаймні  ніхто  не  може  сказати,  будемо  ми  в  Європі  чи  ні.  Мені  щось  здається,  що  ні...  Руський  народ  за  величезну  ціну  вийде  на  широку  арену  міжнародного  життя.  Відновиться  Польща,  Чехія,Австрія...  Одна  тільки  Удовиця  оплакуватиме  дітей  своїх  на  руїнах  до  самої  своєї  смерті,  замовчена,  підозріла,  зневажена  падчериця  Європи".  Великий  Довженко  помилився  в  одному  –  він  навіть  у  страшному  сні  не  міг  уявити,  щонарод,  який  зазнав  під  час  війни  страшних  жертв  і  непоправних  втрат,  забуде  своїх  визволителів.      
         Щороку  наша  школа  урочистою  колоною  приходить  на  святкування  Дня  перемоги  в  міський  парк.  Щороку  ми  кладемо  квіти  до  кам’яного  підніжжя  солдата,  що  вже  стільки  років  стоїть  на  сторожі  братської  могили,  тримаючи  згорнутий  стяг  як  символ  завершення  війни,  і  задумливо  схилив  голову  в  знак  невимовної  туги  і  скорботи  за  загиблими  товаришами.  І  з  кожним  роком  все  більше  стискається  серце  від  усвідомлення  того,  що  все  менше  й  менше  залишається  поміж  нас  тих,  хто  ризикував  власним  життям  заради  нашого  з  вами  мирного  неба,  заради  золотого  колосся  у  вільному  полі  і  сонячних  посмішок  на  дитячих  обличчях.  Заради  того,  що  ми  маємо  зараз:  хай  вже  не  досить  стабільного  й  безхмарного,  та  все  ж  сьогодення.  Заради  найбільшої  у  світі  цінності  –  життя.  Заради  тисячі,  мільйонів  таких  життів…      
         Все  менше  й  менше  їх…  Скромно  так  сидять  вони  на  почесному  місці  біля  Вічного  вогню.  На  обличчях  –  посмішки.  В  руках  –  квіти.  На  скронях  –  срібло…  А  в  очах  –  сльози.  І  невпинний  потік  дітей  пливе  до  них  з  букетами  рожевих  тюльпанів,  червоних  гвоздик  і  запашного  бузку.Вони  були  на  тій  війні...  На  їх  долю  випала  найтрагічніша  подія  ХХ  ст.–  Велика  Вітчизняна  війна,  а  для  декого  ще  й  голодомор  1932  –  1933  рр.  Мабуть,  стожильний  наш  народ:  вистояли,  вижили,  перемогли.      
Ветерани  Великої  Вітчизняної  війни…  Вдивляюся  у  Ваші  обличчя,  слухаю  Ваші  розповіді…  Вас  менше  щороку,  літа  беруть  своє.  Але  в  кожній  сім’ї,  де  були  фронтовики,  Вас  пам’ятають,  розповідають  зі  сльозами  на  очах,  бо  дорогі  втрати  не  лікує  час…      
         Цього  року  я  доторкнулася  до  їхнього  подвигу  своїм  серцем.  Минуло  вже  шістдесят  п’ять  років  -  чимало  часу.  Та  незагоєна  рана  на  серці  колишніх  воїнів  залишилась.Залишиться,  мабуть,  на  все  життя.  Бо  чи  ж  можуть  вони  забути  криваві  згарища,полум'яні  бурі,  холодні  грози,  що  гартували  юнацькі  серця,  висушували  гарячі  солоні  сльози  за  полеглими  друзями..?      
         Кожного  року  наша  школа  доручає  учням  привітати  ветеранів  Великої  Вітчизняної  війни  з  наближенням  Свята  перемоги.  Чудовий  звичай,  безумовно.  Минулого  року  випала  нагода  і  нам  з  подругою  відвідати  одного  з  ветеранів.  Букет  квітів,  вітальна  листівка,  коробка  цукерок…  Коли  наблизились  до  його  будинку,  то  одразу  ж  помітили,  що  живе  він  дійсно  ніби  в  райському  куточку:  на  самому  березі  річки  Леглич,  в  затишному  місці,  оточеному  зеленими  деревами…  А  в  дворі  був  цілий  килим  з  жовтих  кульбаб.  Та  чомусь  легким  смутком  віяло  від  того  будинку,  а  в  душу  закрадалось  відчуття,  що  тут  вже  давно  ніхто  не  живе  і  ми  помилились  адресою…  І  воскрешав  надію  лише  номер  будинку,  що  абсолютно  співпадав  із  записаним  на  клаптикові  паперу…      
         Та  коли  ми  постукали  в  двері,  ніхто  не  відчинив.  Ми  вже  було  втратили  надію  на  те,  що  нас  почують.Та  все  ж  так  не  хотілося  йтигеть…  Вирішили  звернутися  до  сусідів.      
         …немолода  сусідка  розповіла,  що  цей  чоловік  вже  досить  похилого  віку,  пересуватись  йому  надзвичайно  важко  і  живе  він  сам…      
         −Він  міг  і  не  чути.  Самі  ж  розумуєте,  вік…  Або  ж  відпочиває.  А  загалом,  то  він  насторожено  ставиться  до  візиту  чужих  людей,  адже  живе  він  сам,  а  в  такому  віці  інколи  страшно  впускати  посторонніх  в  оселю  в  наш  час  …  Ви  у  вікно  постукайте…  Та  голосніше…  Давайте,  проведу  вас…      
         Йому  було  вже  далеко  за  дев’яносто.  Він  відчинив  дверіі,  здавалось,  був  вкрай  здивований  та  зворушений  нашим  приходом.      
         −…від  імені  нашої  школи  я  хочу  привітати  Вас…      
         А  в  самої  пересихало  в  горлі  відхвилювання.  Відчувалась  така  щира  вдячність  перед  цією  людиною  і,  водночас,така  глибока  провина...    
         Тремтячими  руками  брав  він  квіти…  А  з  будинку  віяло  вогкістю  і,  здавалось,  роками…      
Кілька  днів  потому  мала  нагоду  розмовляти  зі  своєю  вчителькою  математики.  Між  іншим  розповіла  і  про  свій  візит  до  ветерана,  адже  вони  були  сусідами…  Та  коли  я  почула  те,  ким  є  цей  чоловік,  в  мене  аж  в  очах  потемніло…  Льотчик-винищувач  з  досить  високим  військовим  званням,  нагороджений  цілим  рядом  найпочесніших  нагород  і  водночас  жертва  страшних  політичних  репресій  та  безвинно  ув’язнений  колись  на  довгі  роки,  справжній  герой  нашого  часу…  Людина,  перед  якою  треба  просто  схилити  голову,  і  не  вистачило  б  навіть  всіх  словників  світу,  щоб  висловити  йому  подяку…  І  отак  доживати  свого  віку?...  В  самоті,  забутим…  І  не  розуміла  одного:  чому  я  дізналась  про  те,  що  в  нашому  місті  є  така  людина  лише  напередодні  свята  та  й  взагалі  випадково  під  час  такої  ж  випадкової  розмови?..  Чому  перед  нами  відбуваються  узагальненим  образом  радянського  солдата-Тьоркіна  і  безглуздо  мовчать  про  неоціненні  подвиги  поодиноких  героїв,  які  живуть  зовсім  поруч  з  нами?..      
         Я  не  вказала  імені  цього  чоловіка.  Може,  він  не  хотів  би  цього,  адже  був  людиною  надзвичайно  скромною.      
         Я  вже  не  спитаю  в  нього  дозволу  на  те,  бо  його  не  стало  кілька  місяців  тому.  І  страшно  навіть  уявити,  якщо  це  відбулося  в  тій  же  самоті,  де  пахне  вогкістю  і  роками…      
         Знати  тих,  хто  не  шкодував  власного  життя  заради  нас,  ‒  обов’язок  всіх,  хто  живе  сьогодні.  І  передусім  –  моїх  однолітків,  молодого  покоління,  адже  майбутнє  країни  –  за  нами,  і  саме  від  нас  залежить,  якою  буде  країна  завтра,  чи  не  забуде  своїх  героїв?...  Тому  я  вирішила  ознайомитися  з    життєвим  та  бойовим  шляхом  деяких  своїх  співвітчизників.      
         Петренко  Борис  Романович,  ржищівчанин,  з  перших  днів  війни  був  на  фронті,  загинув  на  Курській  дузі  в  1943  р.  (тут  востаннє  його  бачили  земляки).  Молодший  син  Володимир  в  1945  році  отримав  повідомлення  про  батька:  «Пропав  безвісти».      
         А  старший  брат  Микола  в  1945  р.  втік  з  дому  на  фронт  –  поїхав  з  танкістами,  що  йшли  через  Ржищів  за  Дніпро  на  Лівобережжя.  16-річний  Микола  став  «сином  полку»,  воював  у  Білорусії  в  складі  бронетанкової  дивізії.  Перемогу  зустрів  у  Німеччині.  Залишився  в  армії  і  після  закінчення  війни.      
         Дядько  цих  юнаків  Петренко  Петро  Миколайович  працював  під  час  війни  у  генштабі.  Мав  звання  контр-адмірала.  Багато  зробив  для  Ржищева  і  у  мирний  час.  Жив  у  Москві,  але  за  заповітом  похований  саме  тут,  у  своєму  рідному  місті.  Нині  одна  з  міських  вулиць  має  назву  контр-адмірала  Петренка.      
         Редька  Микола  Федотович,  ржищівчанин.  Зник  безвісти  у  грудні  1943  р.  Воював  на  Сталінградському  фронті,  маючи  звання  сержанта.  Якось  читаючи  газету  «Киевская  правда»  від  21  червня  1991  р.,  сестра  Миколи  Лідія  натрапила  на  статтю  «Наградаждёт  героя».  У  списку  побачила  і  прізвище  Миколи,  його  ржищівську  домашню  адресу.  Дізналася,  що  він  був  нагороджений  орденом  Червоного  прапора.  Микола  загинув  у  22  роки,  так  і  не  дізнавшись  про  таку  високу  нагороду…Його  орденську  книжку  отримала  сестра.  (З  розповіді  його  доньки  Людмили  Бебех).      
         Щороку  в  День  перемоги  приходить  до  Вічного  вогню  Антон  Тимофійович  Мормило.  Народився  він  1926  р.  в  с.  Яшники  колишнього  Ржищівського  району.  2  червня  1942  року  його,  шістнадцятирічного,  зі  ста  юнаками  та  дівчатами  було  забрано  на  примусові  роботи.  Потім  –  втеча,  арешт,  карцер…  Тоді  –  концтабір  в  Альпах,робота  на  лісорозробках.  А  там  –  виснажлива  праця,  постійний  голод,  і  як  результат  –  важка  хвороба.  Був  наймитом  у  німкені,  працюючи  сам  (!)  на  24  газемлі.  Потім  рив  протитанкові  рови  в  Угорщині.  І,  нарешті,  довгождане  звільнення  в  1944  році…  Далі  була  служба  в  армії,  бої  в  Австрії,  зустрічз  американськими  військами  на  Дунаї…  А  потім  –  переможний  похідний  марш  через  всю  Європу…Додому…Пішки,  з  дев’ятої  години  ранку  доглибокої  ночі,  по  80-90  км  на  добу  –  через  Відень,  Дембрецьк…  Брав  учать  у  Великому  параді  наших  військ  у  Румунії.  І  скрізь,  скрізь  –  численні  натовпи  людей,  квіти,  усмішки,  слова  подяки…  «Хіба  можна  забути  ті  сльози  на  очах  дітей,  сивих  матерів,  дружин…  та  вдів?...»,  -  розповідає  Антон  Тимофійович.  Йшли  рядові  і  командири  Південного  угрупування  військ  маршала  Толбухіна.  І  серед  них  –  19-річний  Антон,  стрілок-піхотинець.  Визволений  і  визволитель…  (Зі  спогадів  Антона  Мормила).      
         А  от  Марченко  Степан  Якимович,  що  родом  з  с.  Халчі  колишнього  Ржищівського  району  (був  забраний  на  фронт  в  червні  1941  р.),  не  дожив  до  Перемоги  9  днів.  Він  помер  у  госпіталі  30  квітня  1945  р.  Поховали  його  в  Польщі…  (За  спогадами  сина  Петра  Степановича  Марченка).      
         «Я  працював  у  військовій  охороні  в  1941  р.»,  -  розповідає  Малофєєв  Микола  Олександрович  (1912  р.  н.,  росіянин,а  з  1961  р.  –  житель  нашого  міста).  –  «Мав  бронь,  але  добровільно  пішов  на  фронт.  Це  ж  діло  святе!..  В  1943  році  воював  яв  складі  106  дивізії,  у  військово-повітряних  військах.  Десантником  був…  Брав  участь  у  боях  в  Австрії,  Румунії,  Югославії,  Угорщині  Про  перемогу  дізналися  ми  по  рації  на  Дунаї.  І  одразу  ж  із  радості  кинулися  купатися  у  холодну  весняну  воду!..»      
         А  ось  спогади  Олени  Редьки,  племінниці  Іваненка  Івана  Павловича,  ще  одного  мого  співвітчизника:  «Дядько  мій  полковником  був,  кадровим  офіцером.  Повернувся  з  фронту  інвалідом…  Прикро,  але  загинув  він  у  мирний  час,  рятуючи  на  Волзі  двох  дівчат…»      
         Навпроти  нашого  будинку  знаходиться  відділення  Ощадбанку.  Пригадую,  як  у  холодні  ночі  бабусі  й  дідусі  мало  не  від  опівночі  (!)  займали  чергу  під  банком,  аби  за  кілька  днів  отримати  тисячу  гривень.  Переконана,  що  у  таких  самих  чергах  мерзли  й  ті,  кого  нині  наша  держава  вважає  своїми  героями  Це  ганьба  для  країни,солдати  якої  не  шкодували  власного  життя  і  таки  перемогли  у  цій  війні...Ми  сьогодні  живемо  у  незалежній  державі,  за  яку  не  боялись  віддати  життя  ті,  хто  має  з  нашого  боку  таку  от  «вдячність»….  То  яка  тоді  різниця,  якою  була  твоя  роль  в  страшному  сценарії  війни:  героя  чи  боягуза  й  зрадника,  якщо  тепер  у  цій  країні  ти  заслужив  на  ТАКУ  старість?..      
         А  ось  кілька  днів  тому  довелось  почути  таку  інформацію:  «Влада  Севастополя  виплатить  до  9  травня  2010  року  учасникам  бойових  дій  та  інвалідам  Великої  Вітчизняної  війни1941-1945  років  матеріальну  допомогу  розміром  1  тис.  грн.»  Або  ж  «Всі  учасники  бойових  дій  і  інваліди  Другої  світової  війни,  що  проживають  на  території  Харківської  області,  до  9  Травня  отримають  матеріальну  допомогу  у  розмірі  500  гривень.  Таке  рішення  депутати  прийняли  в  ході  пленарного  засідання  позачергової  LV  сесії  обласної  ради.»  Суми  різні,  та  не  в  цьому  справа.  Матеріальна  підтримка,  звичайно,  зайвою  не  буває.  Безперечно,  це  є  яскравим  прикладом  турботи  про  вельмишановних  ветеранів.  Але  де  ж  та  турбота  протягом  всіх  інших  364  днів  року?..  Де  душевне  тепло  та  підтримка  з  боку  суспільства,  якого  так  хочеться  одиноким  старечим  серцям?..  Тих,хто  пройшов  війну  і  врятував  свій  народ  від  фашистських  окупантів,  держава  сьогодні  згадує  лише  раз  на  рік  -  напередодні  Дня  Перемоги.      
         Присягаючись  звисокої  трибуни  ніколи  не  забувати  подвигів  своїх  дідів-прадідів,  чиновники  натомість  обмежуються,  як  завжди,  порожніми  обіцянками.  Та  ще  й  безупинно  скорочують  фінансування  соціальної  допомоги.      
         Сьогодні  для  ветеранів  війни  у  вітчизняному  законодавстві  передбачено  ряд  пільг.  Проте,  на  жаль,  на  практиці  цих  пільг  ветеранам  війни  замало,  а  деякими  вони  просто  неможуть  скористатися.  Реальні  ж  доходи  і  рівень  життя  ветеранів,  котрі  пройшли  війну,  залишається  вкрай  низьким.  Рівень  піклування  про  них  є  недостатнім.  Необхідно  ввести  щоденну  та  адресну  допомогу  для  людей,  які  захищали  нашу  країну.      
         З  кожним  роком  усе  далі  від  нас  той  пам'ятний  день  Перемоги,  дедалі  більш  рельєфним  стає  значення  подвигу  сивочолих  ветеранів.  І  хоч  би  скільки  ще  минуло  часу,  доки  існуватиме  на  своїй  землі  українська  нація  —  у  цей  день  ми  вклоняємося  ветеранам  Великої  Вітчизняної  війни,  складаємо  їм  глибоку  синівську  шану.  За  післявоєнні  роки  вони  не  збайдужіли  до  свого  минулого,  не  розгубили  в  пам'яті  найменших  вражень,  почуттів  і  пристрасті,  з  якими  ходили  в  атаки,  розвідки,  визволяли  кожну  п'ядь  рідної  землі.  Давно  відгриміли  залпи  війни.  Суворий  час  Великої  Вітчизняної  війни  став  надбанням  історії.  Але  не  померкне  слава  тих  днів.  Вона  хвилює  серця  сучасників.  І  скільки  б  часу  не  сплинуло  від  9  травня  1945  року,  ніколи  не  зітреться  в  нашій  пам'яті  велич  подвигу.      
         917  наших  ржищівчан-батьків,  дідів  наших  загинули  на  фронтах  Великої  Вітчизняної  війнив  1941  –  1945  рр.,  про  що  свідчать  списки  в  «Книзі  пам’яті  України»  (Київ,«Молодь»  Книзі  скорботи  України»  (Київ,2005  р,  том  3).  Точне  місце  поховання  відоме  лише  315  воїнів.  Це  територія  колишнього  СРСР,  а  найбільше  –  Західна  Європа:  Польща,Угорщина,  Румунія,Чехословаччина,  Австрія,  Угорщина,  Німеччина,  Молдова…Найбільше  наших  земляків  загинуло  у  1944  році,  визволяючи  Західну  Європу:  того  року  з  917  бійців  там  полягло  442…      
         І  досі  не  всі  прізвища  полеглих  є  у  пам’ятних  списках  книг,  на  плитах  біля  братських  могил,  але  всі  вони  –  у  пам’яті,  у  серцях  нащадків  –  дітей,  онуків…  Їх  незабутні  образи  –    на  фотографіях  в  сімейних  альбомах,  як  найдорогоцінніші  реліквії,  як  невмируща  пам’ять  роду,  що  передається  від  покоління  до  покоління.  Рідні,  незабутні,  відомі  на  весь  світ  і  невідомі!  Ви  наш  високий  приклад  патріотизму,  самопожертви  заради  волі  і  незалежності  рідної  землі,  свободи  людства  від  будь-якого  гніту  і  ярма.      
         Дорогі  ветерани,  герої  фронту  і  тилу!  Звертаюся  до  вас  зі  словами  безмежної  вдячності  за  вашу  стійкість,  мужність,  хоробрість  і  героїзм.  Схиляємо  в  шані  голову  перед  загиблими  за  нашу  честь,  свободу  і  незалежність.  Пам'ять  зобов'язує  нас  усіх  цінувати  те,  за  що  віддали  життя  наші  діди  і  батьки.  Для  нас,  їх  вдячних  нащадків,  кожен  день  Перемоги  —  це  час  осмислення  нашого  минулого  і  сьогодення,  можливість  ще  раз  оцінити  мирне  творення  незалежної  держави  України.  Щороку  9-го  травня  Вам  салютує  сама  Земля  вибухами  червоних  тюльпанів,  спалахами  фіолетового  бузку,  білим  пахучим  цвітом  вишень  і  яблунь.  І  так  буде  повік  на  мирній  землі.  Віддаляючись  від  нас  у  часі,  Велика  Вітчизняна  війна  і  виборена  в  ній  Перемога  не  відходять  у  небуття  і  забуття,  не  припадають  архівним  пилом.  Вони  повинні  вічним  дзвоном  відгукуватись  у  наших  серцях.      
         Сучасники  мої,хай  перед  кожним  із  вас  постануть  образи  тих,  хто  наближав  світлий  День  Перемоги,  вклонімося  сивим  ветеранам,  що  живуть  поряд  з  нами.  Хотілося  б  звернутися  до  всіх,  хто  живе  сьогодні,  хто  працює  чи  навчається,  хто  творить  історію,  до  батьків  і  дітей:  давайте  усі  разом  зробимо  так,  щоб  нинішні  і  прийдешні  покоління  завжди  пам'ятали  подвиг  тих,  хто  поліг,  визволяючи  рідну  землю  і  тих,  хто  повернувся  переможцем.  Пам'ять  потрібна  полеглим,  увага  потрібна  живим:  поколінню,  яке  пережило  справді  тяжкі  випробування.  Прислухаймося  до  порад  і  настанов  тих,  хто  пройшов  сувору  школу  війни,  хто  у  повоєнні  роки  відбудовував  зруйновані  міста  й  села.  Вони  й  сьогодні  подають  приклад  витримки,  мудрості  та  терпіння.      
         Шумить  парк...Люди  йдуть  до  обеліска.  І  падає  до  гранітних  ніг  білий  цвіт,  що  пахне  весною,стелиться  білим  килимом,  підіймається  з  вітром  і  знову  летить.  Життя  триває...    
         Люди,  зупинимо  всі  війни  на  землі  в  ім'я  майбутніх,  щоб  щасливо  жила  наша  Україна,  всі  народи  землі.  Хай  буде  на  нашій  планеті  мир  і  спокій,  хай  зникне  зброя,  що  нищить  красу,  створену  людиною.  Хай  же  луна  світла  пам’ять  про  тих,  хто,  ніби  другий  Творець,  подарував  нам  право  на  життя.  Про  тих,  хто  щороку  втирає  щирі  сльози  зі  старечих  очей,  сидячи  отам,  на  почесному  місці  біля  Вічного  вогню.      
         Подивіться  в  ці  очі.  Не  відводячи  погляду.Один  на  один.    
         З  цими  солдатами.    
         Зі  своєю  пам'яттю.      
         Своєю  совістю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=259962
рубрика: Інше, Громадянська лірика
дата поступления 16.05.2011

Почти исповедь

Ты  каждый  раз  удивляешься  моим  признаниям.  «Приятно.  Неожиданно…»    
А  я  безмерно  счастлива  быть  удостоенной  отчёта  о  доставке  сообщения.    

Я  давно  позабыла,  как  учила  подруг  не  быть  назойливыми.    
Забыла  все  предрассудки,  все  эти  блядские  принципы  …    

И  так  немодно  нынче  курить  о  ком-то.  Писать  о  чем-то…  
Неактуально  так  рыдать  по  ночам  в  подушку  и  в  бреду  шептать  чьё-то  имя,  как  полоумная.    
Ты  в  сотый  раз  спотыкаешься,  а  я  лишь  ловлю  тебя  за  шиворот.  
А  ты  всё  время  жалуешься,  хрипя,  что  тебя  что-то  за  шею  давит…    

Ты  весь  такой  неизведанный,  как  terra  incognita.    
А  я  –  как  карта  раскрытая.  Ненужная.  Хоть  и  козырная.    
Ты  безмерно  благодарен  мне  за  то,  что  я  слепо  в  тебя  верю.    
Не  стоит.  
Лишь  бы  ты  сам  в  себя  верил.    

Ты  только  не  подумай,  я  не  плакала.    
Глаза  открыла.  А  больно  ведь.  Из  тьмы  на  свет  –  не  странно.    
В  глазах  печёт  и  режет.  Слезятся.    
И  тушь  
не  водостойкая…    

Ты  каждый  раз,  появляясь,  пулей  пролетаешь  насквозь.    
И  каждый  раз  я  умираю  так  быстро,  что  не  успеваю  почувствовать  боли.    
Ампутировать  бы  задетую  тобой  часть  мозга.    
И  залить  спиртом.    
Продезинфицировать.  
И  дальше  жить…  до  следующей  встречи.    

Ты  заходи  на  чай  как-нибудь…    
Без  обязательств.    
Я  же  всё  предвидела.    

И  пусть  течёт  песок  чьего-то  времени.    
Но  не  оно  проходит.  
Мы  проходим.    

Пусть  будет  так,  как  есть.  Нельзя  рассчитывать  .  
Я  знаю  всё  сама.    
Но  притворяюсь.  


«О  грустную  вечную  истину  
Разбились  мечты  и  усилия:    
Тебя  у  меня  дефицит.    
Меня  у  тебя  –  изобилие.»    


(с)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=256348
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 27.04.2011

Епілог

Ти  любиш  задимлені  ночі,
Їх  п’яну,  холодну  блакить.
А  я  –  твої  стомлені  очі
І  літо,  що  досі  шумить.

Печаль,  що  накрила  кохання,
Ту  весну,  що  вже  не  прийде..
Ти  йдеш,  безсумнівно,  востаннє…
Повільно,  як  гаснучий  день…

Уже  не  цвітуть  наші  квіти
І  пізно  нам  їх  поливать.
Ти  просто  не  зміг  полюбити,
А  я  не  могла  не  кохать.

Чи  варто  було  сподіватись
На  щось  трохи  більше,  ніж  мить?
Ти  просто  не  вмів  повертатись,
А  я  не  могла  зупинить.
 
Спонтанно  тікає  в  минуле
Той  день,  де  в  ролях  ми  з  тобою,
Лиш  осінь  крилом  пригорнула
І  впала  під  ноги  сльозою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244110
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 28.02.2011

Відчай

Ви  бачили,  як  умира  любов?..
Кричить,  рида,  долоні  простягає,
Пощади  просить,  рветься  і  благає,
Та  зазнає  ударів  знов  і  знов…

Ви  бачили,  як  серце  догора?..
Що  полум'ям  безжальним  оповите,
Порізане,  змордоване  й  розбите,
Що  голосно  у  грудях  завмира?..

Ви  бачили,  як  обрізають  крила,
Ті  сніжно-білі  крила  на  спині,
Лищ  дощ  ридає  сріблом  у  вікні,
А  ти  стоїш  розп’ята  і  безсила,

Ви  бачили,  як  відліта  душа?
Тіка  світ  за  очі,  згорьована,  зітліла,
Коли  триматись  в  тілі  їй  несила,
Й  остання  вже  перейдена  межа…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243831
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 27.02.2011

Мова

Писала  ще  в  дитинстві...)



Мова  солов'їна  -  червона  калина,
Ти  -  струмок  у  полі,  пісня  журавлина,
Кришталева  зірка,  мрія  веселкова  -  
Це  все  Ти,  пречиста  материнська  мово!

Дзвін  коси  у  полі,  голосок  сопілочки  -  
Це  твоє  відлуння,  мово-перепілочко!
То,  мов  матір,  ніжна,  мов  в  полі  криниця,
То  мов  гуркіт  грому,  гостра  блискавиця.

Мово,  моя  Мово!  Дзвоники  прозорі...
У  тобі  купались  вечорами  зорі...
В  тебе,  мово,  влита  пісня  солов'їна,
Мрія  веселкова  й  ненька-Україна!  )


2005

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243830
рубрика: Поезія, Ода
дата поступления 27.02.2011

Моє Трипільське

До  нестями  хочу  на  Трипільське.  Намертво  зрослася  вже  з  цим  фестом  серцем  і  душею.  Солодко  захворіла  тією  казкою,  що  триває  всього  кілька  днів…  

 І  до  болю  люблю  те  зворушливе  поле:  тихе,  ніжне,  таємниче  і  трішечки  сумне.  Звикла  вже  приходити  туди  в  будь-яку  пору  року…  

 Щороку  там  проходить  фестиваль.  Воно  гостинно  розкидає  свої  великі  руки  і  запрошує  всіх  у  своє  казкове  лоно.  
 І  ось  знову  приходжу  в  те  віковічне  вкраїнське  поле,  де  так  несамовито  стугонить  і  гуде  голосами  давніх    предків  трипільська  земля,  де  міріадами  вічних  вогнів  палахкотять  зорі,  де  польові  трави  ніжно  шепочуть  нам  прадавню  казку,  де  сновигають  білі  тіні  –  душі  тих,  хто  лишився  в  полі…  Душі  таких,  як  ми  з  тобою!..  

 Де  тієї  казкової  трипільської  ночі  хтось  невидимий  розпускає  свої  чари,  зводячи  з  розуму  таких  божевільних,  як  ми…  Де  завжди  звідкись  чується  чиясь  дивна  і  така  ніжна  пісня…  

 В  поле,  де  блукають  оманливі  вогні,  де  вітер  кружляє  в  легкому  і  водночас  божевільному  танку  з  Чугайстром…  

 І  щороку  несамовито  гуде  воно  голосами  предків  під  шалені  вибухи  барабанів  і  неземні  переливи  етнічних  мотивів.  
 Торкається  твоєї  затуманеної  свідомості  своїми  невидимими  пальцями.  Відчутно  й  ніжно  так  торкається…  

 І  тисячі  таких  самих,  як  ми,  вдихають  те  цілюще  повітря,  посміхаються  віковічному  сонцю-Ярилу,  що  грає  промінням  на  засмаглих  усміхнених  обличчях  нащадів  древніх  трипільців  і  ступають  босоніж  по  випаленій  сонцем  траві,  як  тисячі  років  назад  ступали  наші  предки.  

 Очі.  Щасливі  очі  таких  самих,  як  ми…  

 Вбрані  у  вінки  красуні-дівчата  в  етнічному  одязі.  Щирість  і  невимушеність  відвідувачів.  Присмак  свободи  і  шаленого  кайфу  на  вустах.  Неземна  етнічна  музика,  що  лунає  звідусіль.  Рух  і  колір.  Теплий  літній  день.  І  дивні  аромати  духмяних  трав,  що  так  солодко  затьмарюють  свідомість…  Круговерть  літнього  дурману  і  чистого  п’янкого  повітря.  І  щось  легенько  лоскоче  в  районі  сонячного  сплетіння  від  того  екстазу…  

 Тихенько  щось  шепоче  на  вухо  Богиня-Мати  крізь  віки.  Ти  —  син  Трипільської  правічної  Землі,  ти  —  дитя  Вітру  і  Вогню,  правнук  Сонця…  

 А  небо  блакитне-блакитне,  як  тисячі  років  тому.  

 Монотонно  гуде  в  скронях  від  приливу  щастя.  І  тоді  ти  віриш  в  казку.  

 А  коли  приходить  ніч,  блідий  місяць  пихато  і  натхненно  викочується  на  широке  полотно,  усипане  сріблом,  і  так  пильно  заглядає  нам  у  вічі…  Тишу  врочисто  прорізує  таємничий  і  такий  знайомий  спів  сотень,  тисяч  цвіркунів,  а  на  небі  велично  розгорається  тисячоока  зоряна  Сварга,  як  прадавній  могутній  оберіг,  як  символ  Вічності…

 Польова  мавка-ніч  у  вінку  з  духмяних  квітів  нечутно  пливе  поміж  трав,  ніжно-ніжно  так  торкаючи  їх  кінчиками  пальців…  Плете  легку  павутинку  чиїхось  снів…  

 І  щось  невловиме  вчувається  в  повітрі.  Легко-легко  так!  І  хочеться  жити…  

 Хочеться  розкинути  руки  і  бігти  вітрові  назустріч…  Я  обернуся,  щасливо  всміхаючись…  Доганяй  мене!!!..  

 Ми  впадемо  у  високі  трави.  Втомлені  і  щасливі.  Пахне  чебрецем,  землею  і…  небом.  Чи  чуєш  ти  голос  віків?..  Чи  відчуваєш  ти  дотик  століть?..  

 Щось  так  тихо  бринить…  Чи  то  повітря,  схвильоване  ніжною  миттю,  чи  то  струна  гітари,  недбало  так  залишеної  в  траві,  чи  то  душі  моєї  струна…  
 І  щоки  мої  палахкотять  рум’янцем,  коли  ти  ненароком  торкаєшся  рукою  мого  плеча…  
 І  дві  душі  зливаються  в  одне,  дві  вічності  сходяться  в  одну  коротку  мить…  І  хай  небо  закриє  очі…  

 А  потім,  коли  відшумить  свято,  поле  пустішає.  Наче  нічого  й  не  було.  

 Легенько  колише  високими  травами  і  так  само  дарує  духмяні  пахощі…  
 Воно  пусте  й  незаймане.  І  здається,  що  вже  багато  століть  не  ступала  тут  людська  нога…  Що  лишилося  це  поле  нам  після  трипільців  таким,  яким  було  стільки  років  тому…  

 Лиш  глиняна  трипільська  хатка,  збудована  на  фестивалі,  майоріє  ген  під  лісом.  Та  іноді  здається,  що  стоїть  вона  вже  стільки  віків  поспіль…  Але  ось-ось  повернеться  сюди  втомлений  голова  сім»ї  з  полювання,  защебечуть  дітки;  а  берегиня  вогню  —  мати  —  заведе  пронизливу  до  кісток  пісню  на  незрозумілій  нам  древній  мові…  

 То  інший  світ.  Інший  вимір.  Інша  епоха.  

 Тільки  там  забуваєш  про  все  і  в  котрий  раз  розумієш,  що  ХОЧЕШ  ЖИТИ.  

 Понад  усе  обожнюю  приходити  туди  іноді  просто  так,  коли  воно  затихло,  задрімало  в  очікуванні  нового  припливу  відвідувачів  Трипільського  кола.  Тсссс!..  Тихенько…  Нехай  спить…  І  набирається  сил  до  наступного  фесту…  

 А  на  краю  неба  вже  розгоряється  пурпурова  ватра.  І  ніч,  мов  та  полохлива  мавка,  поспіхом  тікає  з  поля,  чіпляючись  подолом  свого  плаття  за  трави  і  забираючи  з  собою  казку…  Нашу  з  тобою  казку…  
 Та  ми  обов  ’  язково  повернемося  сюди  знову…  Ми  ж  лишили  свої  серця  тут…  

 Знаєш,  що  значить  для  мене  ЖИТИ?..  Розкинути  руки,  закрити  очі,  відчинити  навстіж  душу,  вдихнути  якомога  глибше  того  неповторного  трипільського  повітря  і  бігти,  нетямлячи  себе  від  щастя,  на  захід  сонця…  

 Чекаю.  З  нетерпінням  чекаю.  І  завжди  чекатиму…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242665
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 22.02.2011

Нічий

Моїми  болісними  мріями  змальований,  
Важкими  видихами  витканий  глибокими,  
Мовчанням  слів,  ночами  одинокими,  
Несправжній.  Недоказаний.  Замовлений.  

Любив  кидати  фрази  надруковані,  
Думки  спонтанні.  Неясні.  Уривчасті.  
Свідомості  озвучення  розпливчасті,  
так  відчайдушно  і  злегка  знервовано…  

Ти  інший.  Не  такий  як  всі.  Покинутий,  
Загублений.  Розгублений.  Закоханий...  
Нічними  видінням  болісно  сполоханий.  
Незрозумілий.  Дивний.  Ти  -  нічий...  

Відформатую  пам’ять,що  захламилась,  
Свідомість  від  нудьги  паралізовану,  
Реальність  аж  до  сліз  поляризовану  
І  смс,  що  так  і  не  відправилось.  

Та  димом  сигаретним  сон  розвіється…  
Таких  як  ти,  мабуть,  вже  не  лишилося.  
В  душі  щось  ледь  відчутно  надломилося,    -  
Мені  ще  й  досі  в  тебе  сліпо  віриться…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240176
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.02.2011

Повернення

!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!...........  
РРАЗ!!!!!.........  
Різкий  вдих…………    
Ковток  повітря……………….  Так!!!!!..........    
СПОХВАТИЛАСЯ/РОЗКРИЛА/ОЧІ……….ПРИЙШЛА/ДО/ТЯМИ…..  
ЗАБИЛОСЬ/СЕРЦЕ/ПО/ВЕНАХ/ПО/НАЙМЕНШИХ/КАПІЛЯРАХ/ЗНОВ/ПОБІГЛА/ГАРЯЧА/КРОВ/ДОСЯГАЮЧИ/КОЖНОЇ/КЛІТИНИ/ТІЛА………….  
Наче  після  клінічної  смерті….    

Де  я?!!!...Хто  я?!...  Що  зі  мною  трапилось?!....  

Байдуже,  головне,  що  я  повернулась  до  життя…        
По  тілу  розлилося  тепло….    
Жадібно  хапаю  повітря,  наче  боюся  знов  перестати  дихати…  А  дихати  так  легко,  так  добре…    
Знову  відчула  своє  тіло…  Невпевнений  порух  пальцями…  Рукою…    

Пити….  Нестримно  хочу  пити…  

Від  світла,що  так  яскраво  світило,  примружила  очі…  А  вже  ж  встигла  звикнути  до  темрями…  
Господи….  

Все  позаду….Закрила  очі  і  з  полегшенням  зітхнула….  Я  жива.    
Завжди  вважала,  що  таке  може  трапитись  будь  з  ким,  та  тільки  не  зі  мною.  Ні-ні!..  Ні  в  якому  випадку.  В  принципі.      
Така  наша  людська  логіка.    
Тепер  не  зарікатимусь.  Ніколи…    
Чорт,  я  знову  роблю  те  саме.  Зарікаюсь  не  зарікатись…  Якась  плутанина  в  голові.      
Ще  не  відійшла  просто…  Нічого,  скоро  мине.    

Думки  починають  приводитися  до  ладу.  Я  посміхнулася  і…  зрозуміла,  що  хочу  жити.  Так,  як  ще  ніколи  раніше.  Всім  бідам  на  зло,  всім  смертям  на  зло.    
Я  хочу  жити…  
Бачити  знову,  як  сходить  сонце  і  радіти  кожній  секунді…  Кожній  дрібниці.    
Жити.  

Так  дивно…Це  ніби  прокинутися  після  страшного  сну….  Уявляєте,  так?...  Ото  воно….  
А  тоді  ще  чомусь  почати  дивитись  на  все  по-новому.  Ніби  вперше.    

То  був  наче  постріл  в  скроню.  Постріл,  який  повернув  до  життя.  І  перевернув  усе.    
Парадокс.  
Життя  змінилось.  Пішов  необоротний  процес…………………………………………………………………………………………….    
Новий  відлік  часу.  Нова  епоха.    
Інший  вимір…….  А  то  була  чорна  діра.    
І  я  тепер  інша.  Я  все  сприймаю  по-іншому.      
Вже  чомусь  не  турбують  банальні  буденні  питання.  Навіщо?  Чому?  Як?....А  хто  ми  є  –  питання  лише  часу.    
Все  навколо  відбувається  наче  вперше  і  востаннє  водночас.  Я  ніколи  не  зможу  цього  пояснити.    
Але  мені  так  добре……    
Тепер  для  мене  є  дві  найважливіші  речі  в  цьому  світі...    
Любов  і  ЙОГО  посмішка.    

А  ВИ  закохувались  з  першого  погляду?....  (с)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222424
рубрика: Проза, Присвячення
дата поступления 15.11.2010

Приходила осінь…

Кружляв  неосідланих  снів  караван
І  сльози  блищали,  мов  роси,
весняне  кохання  і  літній  дурман..
То  просто  приходила  осінь.

Усе,  що  не  збулось,  забрали  дощі
І  змили  усе,  що  зосталось
Ти  в  снах  не  приходиш  до  мене  вночі,
не  сталося  так,  як  гадалось.

Завмер  невблаганний  сліпий  часоплин
І  наново  все  починалось.
Все  просто  тепер:  я  одна,  ти  один.
На  що  ж  ми  тоді  сподівались?

Фінал  почуттів  і  роману  фінал,
Забуто  усе,  мабуть  досить.
Ти  знав  наперед,  але  просто  мовчав..
То  просто  приходила  осінь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220722
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.11.2010

Сповідь Андрія перед стратою

(За  повістю  М.  Гоголя  "Тарас  Бульба")

Безглуздо,  швидко  все  скінчилось,
А  вчора  ще  щасливий  був..  
Кохать  і  жити  не  судилось,  
Я  батька,  Русь  і  честь  забув.      

Хай  тричі  проклятий  я  буду,
Громи  поб’ють  мене  нехай,  
Та  очі  ті  я  не  забуду,  
Що  обіцяли  вічний  Рай…      

Я  швидше  згину  наодинці,  
Дозволю  чорту  душу  вкрасти,  
Ніж  хоч  одній  її  сльозинці  
З  очей  блакитних  дам  упасти…      

Що  щастям  є  для  мого  батька?  
Це  вільна  Русь  і  мертвий  лях.  
А  я  волію  бути  з  нею,  
Хоч  проковтне  мене  земля!      

Що  я  верзу?  Прости,  Всевишній!  
Та  я  ж  хатину  хочу  мати  
Коло  Дніпра,  круг  неї  –  вишні,  
І  сина  правді  научать…      

Та  як  йому  тоді  сказати,
Що  батько  –  зрадник?  Боже  мій!  
Ганебної  я  гідний  страти,  
А  не  про  щастя  світлих  мрій.      

Додому  рветься  в  світі  кожен,  
Душа  летить  під  свій  покрів.  
Без  рідних  довго  ми  не  можем,  
І  тужно  нам  без  матерів…      

Матусе!  Матінко!  Рідненька!!!  
Пробач  мене,  дурну  дитину!  
Не  закривай  своє  серденько  
І…  помолись  іще  за  сина…      

І  за  кохану  помолися,  
Як  ти  молилася  за  мене,
Та  в  небо  марно  не  дивися,  
Мене  не  буде  там.  О,  нене!      

Мій  вирок  –  пекло.  Так  судилось.  
Я  зрадник,  проклятий  –  і  край!  
Хоч  очі,  що  з  теплом  дивились,  
Так  обіцяли  вічний  Рай…      

Я  винен…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=191128
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.05.2010

Не пий мене…

"Так  же  пусто  было  на  Земле,
 И  когда  летал  Экзюпери.."


(Присв'ячено  одному  з  моїх  найкращих  днїв  у  житті.)



Була  то  давня  мрія  чи  спокута
Вини  якоїсь,  що  гнила  роками,
Або  ж  весна,  що  гралася  із  нами,
Трипільська  казка.  Злякана  й  забута.

Де  ліс  отой  "соснової  малечі"
Зустрівся  з  полем,  ніби  в  знак  скорботи,
Де  ті  "сто  чорних  тіней",  що  навпроти,
Навіть  опівдні  падають  на  плечі.

         І  Ти  у  сонячному  сяйві,
         І  небо,  порізане  літаками,
         І  дивне  у  повітрі  щось  над  нами,
         І  зайві  кілометри.  Зайві.

І  сильний  вітер  якось  недоречно...
На  мить  вгамуйся  і  послухай  пісню!..
Ти  був  правий,  що  нам  бракує  кисню,
Та  часом  навіть  дихать  небезпечно...

         Пальцем  в  небо,  обличчям  у  трави,
         Ти  не  пий  мене,  я  отрута!
         Ой  не  пий  мене,  я  ж  отрута...
         Бачиш,  сонце  смертельно-криваве?..

Йдем  на  захід.  Та,  може,  й  востаннє.
Хтось  боїться  кінця,  хтось  -  початку...
Подаруй  мені  небо  на  згадку
І  хоча  б  озирнись  на  прощання...
   
                                     03.  05.  2010

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=187500
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.05.2010

Impressio

Крізь  сірі  дощі  і  калюжі
У  місто  безлике  й  байдуже  
Крізь  вранішні  роси
Ввірвалася  осінь,
Холодна  і  боса
Впліталася  в  коси,
Березам  у  коси,
із  мене  сміялася…
Досить.

Вже  досить  плекати  надію,
Що  я  все  забути  зумію…
Сказати  відверто
І  серце  роздерти,
Із  пам’яті  стерти,
Скоріше  померти...
І  в  цій  круговерті  
Я  знов  розумію:
Навіщо?

Навіщо  чекати  на  краще?
Молитися  Богу?  Нізащо!
Так  тисне  у  скронях
Дощем  на  долоні
І  по  підвіконню
Сльозами  агоній
Прокляте  безсоння...
Я  знову  в  погоні
За  чимось.

І  ніби  в  останню  хвилину,
Проносяться  перед  очима,
Мов  кадри  із  драми,
Роки  за  роками,
Що  стежать  за  нами,
Хапають  руками
Й  чужими  шляхами
Кидають,  як  мотлох,
Вбивають….

А  місто  мене  не  помітить.
Таких,  як  я  –  безліч  у  світі…
Лиш  небо  ридало,
просило,  благало,
до  себе  так  звало,
так  важко  зітхало….
а  я  ж  і  не  знала,
що  просто  вмирало
кохання.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=184596
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.04.2010

Я к смерти не причастна…

Я  к  смерти  не  причастна  
Любви  твоей  несчастной.  
Ты  просто  поскорей  
Найди  
                       Предлог.      

И  уходи,  не  бойся,  
Поплачь  –  и  успокойся,  
Забудь.  Пусть  нас  теперь  
Рассудит  
                       Бог.        

Пойми,  что  нереально
(и  даже  чуть  печально!)
Ходить  по  кругу,
Жить,  
                       закрыв  глаза

Понять.  Простить.  Не  больно?
Да  брось...  С  меня  довольно...
Ты  что,  любимый...
Это
                       не  слеза...

Стихи  о  том,  об  этом,  
О  всём,  что  было  летом  
Пускай  летят  скорей  
Куда-то  
                       Прочь.        

И  умирает  вечер,  
Укрыв  туманом  плечи,  
И  остаёмся  вместе  
Я  
                       И  ночь...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=183429
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 12.04.2010

Що таке осінь?. .

Що  ж  таке  осінь??
Часто  думаю  над  цим.  

Пора  романтики?  Світлої  і  легкої,  як  бабине  літо,  чи  сумної  і  ностальгічної,  як  останні  дні  листопада...
Час,  відведений  Богом  спеціально  для  таких  оце,  як  я,  щоб  посумувати?...
Закінчення  того,  що  ми  називаємо  відпочинком  (канікулами,  відпусткою  etc.)?..
Звичайний  природний  цикл,  який  в  людини  називається  просто  "старість"?...
Чи  просто  важка  данина,  яку  ми  сплачуємо  щороку  за  чергове  неповторне  літо?...

А  може,  все  це  і  є  ОСІНЬ?...

Пора,  коли  час  обдумати  все,  чим  затьмарювала  голову  весна  і  дурманило  вечірніми  ароматами  літо....

Пора,  коли  схиляєш  голову  перед  невблаганним  плином  часу...Як  перед  перед  заходом  сонця,  як  перед  смертю...

Пора,  коли  відкидаєш  всі  принципи  і  умовності,  коли  найбільшим  благом  на  землі  стає  чашка  гарячого  чаю  з  лимоном  і  розуміння  того,  що  твій  дім  -  твоя  фортеця...

Пора,  коли  згасають  неправдиві  та  "неякісні"  почуття.  Залишаються  лише  справжні...  Коли  ти  спускаєшся  з  небес  на  землю,  вже  не  чекаєш  "завтра"  а  живеш  сьогодншнім.  Коли  гинуть  всі  ілюзії,  з  очей  спадає  пелена...
Цим  осінь  і  відрізняється  від  весни.

Це  пора  легкого  смутку...  Жовтого  листя  і  чогось  такого,  що  не  можна  описати  словами...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=182833
рубрика: Інше, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.04.2010

Клятва

Я  не  віддам  тебе  нікому,
Очей  бездонних  океан
І  уст  твоїх  п'янкий  дурман,
І  посмішку  таку  знайому...
 
Я  не  віддам  тебе.  Нехай
Буває  доля  невблаганна,
Дарує  прикрощі  й  обмани  -
Я  не  віддам  тебе  -  і  край.
 
І  час  не  замете  сліди
Кохання  нашого  ніколи.
Я  не  віддам  тебе  нікому,  
Якщо  лиш  сам  не  скажеш:  "Йди".
   
Минуть  роки.  Нестримні,  вперті...
Лиш  небо  вічно  голубе.
Я  й  смерті  не  віддам  тебе,
Коли  прийде  наш  час  померти.
 
Ти  рідним  став  мені  чомусь,
І  цілий  світ  -  тобі  одному.
І  що  б  не  сталося  -  нікому
Я  не  віддам  тебе.  Клянусь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=182832
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.04.2010

Прощание

В  руках  был  скомканный  платок,
В  душе  -  немая  пустота...
Рывок...  Осечка...  Вновь  рывок...
Быть  может,  это  неспроста?..

И  глаз  его  уставших  боль,
И  лёд  её  холодных  рук...
В  душе  -  цунами,  с  виду  -  ноль...
-  Пора...  Прости...
-  Прощай,  мой  друг!...

Рука  вдруг  вырвется  с  руки,
И  мир  угаснет  неспеша...
И  умирают  от  тоски
Два  тела,  но  одна  душа...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=182743
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 09.04.2010

Соколе мій…

Благаю  тебе,  не  дивись  так  журливо
З-пiд  чорних  опущених  вiй.
Ця  нiч  наша  тиха  й  прекрасна  на  диво,
Соколе  мiй,  янголе  мiй…

Ця  дивна  зима  у  волосся  твоє
Ледь  видиме  срiбло  вплiта.
Менi  ж  несе  смерть…  Чуєш?..  Смерть!..  Де  ти  є?..
Доле  моя  золота…

Вже  са́ваном  бiлим  укрилась  зима,
Хоронячи  залишки  мрiй…
Хай  все  забира,  лиш  тебе  не  займа,
Соколе  мiй,  янголе  мiй...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=182140
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.04.2010

Просто помилилась…

Тебе  пробачила  давно,
Себе  ж  пробачити  не  можу.  
Тобі,  мабуть,  вже  все  одно,
І  я  свій  погляд  вбік  відвожу.      

То  винна  я,  що  так  кохала,  
То  винна  я,  що  падав  сніг.  
Я  сльози  потай  утирала,  
Щоб  ти  побачить  їх  не  зміг.    

І  хай  дощами  відшумить
Минуле  наше.  Так  судилось.  
Ти  лиш  зостанься  ще  на  мить...
Пробач.  Я  просто  помилилась...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=182137
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.04.2010

Прогулка

Разлука,  бессонница,  улица,  
Дома,  так  спонтанно  уснувшие...
Ведь  всё,  что  болело  -  забудется,
А  сбудется  всё  только  лучшее.  

И  светятся  окна  унылые,  
Кому-то,  как  мне,  всё  мечтается.  
И  медленно  ночь  чернокрылая
На  город  немой  опускается.

И  небо,  как  будто  погибшее,
И  воздух,  пропитанный  городом.  
И  осень,  в  раздумьях  застывшая  
Внезапно  повеяла  холодом.  

Листок  из  газеты  сегодняшней
Нелепо  так  под  ноги  брошенный.
На  завтра  он  станет  историей,  
Чуть  пылью  дорог  припорошенный…  

Нелепою  грустною  повестью
Пусть  наша  лав-стори  останется.
И  дождь  захлебнулся  от  горести...    
А  может,  мне  всё  это  кажется…

И  может  быть,  волею  случая
Сойдутся  пути  наши  млечные.
Ведь  всё,  что  ни  было  –  то  к  лучшему,
А  всё,  что  случится  –  не  вечное…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=182069
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 06.04.2010

Ми підемо з тобою у поле… (Незакінчене)

Ми  підемо  з  тобою  у  поле.  В  те  віковічне  вкраїнське  поле,  де  так  несамовито  стугонить  і  гуде  голосами  давніх  предків  трипільська  земля,  де  міріадами  вічних  вогнів  палахкотять  зорі,  де  польові  трави  ніжно  шепочуть  нам  прадавню  казку,  де    сновигають  білі  тіні  –  душі  тих,  хто  лишився  в  полі…  Душі  таких,  як  ми  з  тобою!...  
Де  кожної  ночі  хтось  невидимий  розпускає  свої  чари,  зводячи  з  розуму  таких  божевільних,  як  ми…  Де  завжди  звідкись  чується  чиясь  дивна  і  така  ніжна  пісня…  
В  поле,  де  блукають  оманливі  вогні,  де  вітер  кружляє  в  легкому  і  водночас  божевільному  танку  з  чугайстром…
Де  будем  тільки  ми  удвох.

Блідий  місяць  пихато  і  велично  викочується  на  широке  полотно,  усипане  сріблом,  і  так  пильно  заглядає  нам  у  вічі…  Тишу  врочисто  прорізує  таємничий  і  такий  знайомий  спів  сотень,  тисяч  цвіркунів…
Польова  мавка-ніч  у  вінку  з  духм’яних  квітів  нечутно  пливе  поміж  трав,  ніжно-ніжно  так  торкаючи  їх  кінчиками  пальців...  Плете  легку  павутинку  чиїхось  снів…
І  щось  невловиме  вчувається  в  повітрі.  Легко-легко  так!  І  хочеться  жити…  
І  хочеться  розкинути  руки  бігти  вітрові  назустріч…  Я  обернуся,  щасливо  всміхаючись…  Доганяй  мене!!!....
Ми  впадемо  у  високі  трави.  Втомлені  і  щасливі.    Пахне  чебрецем,  землею  і…  небом.  Чи  чуєш  ти  голос  віків?...  Чи  відчуваєш  ти  дотик  століть?...

Щось  так  тихо  бринить…  Чи  то  повітря,  схвильоване  ніжною  миттю,  чи  то  струна  гітари,  недбало  так  залишеної  в  траві,  чи  то  душі  моєї  струна…
І  щоки  мої  палахкотять  рум’янцем,  коли  ти  ненароком  торкаєшся  рукою  мого  плеча...
І  дві  душі  зливаються  в  одне,  дві  вічності  сходяться  в  одну  коротку  мить…  І  хай  небо  закриє  очі…

   А  на  краю  неба  вже  розгоряється  пурпурова  ватра.    І  ніч,  мов  та  полохлива  мавка,  поспіхом  тікає  з  поля,  чіпляючись  подолом  свого  плаття  за  трави  і  забираючи  з  собою  казку...  Нашу  з  тобою  казку...

Та  ми  обов  ’  язково  повернемося  сюди  знову…  Ми  ж  лишили  свої  серця  тут…        
       
       Ми  підемо  з  тобою  у  поле…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=181727
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.04.2010

Вы разбудили меня выстрелом в висок…

Вы    разбудили    меня    выстрелом    в    висок.
Вы    знаете,    я    сладко    так    проснулась!
Внутри    как-будто    всё    перевернулось,
И    пробежал    по    телу    кипяток...

Вы    разбудили    меня    выстрелом    в    висок.
Я    этого    так    долго    дожидалась!
Всё    чем-то    грезила    и    так    боялась
Открыв    глаза,    увидеть    потолок...

Вы    разбудили    меня    выстрелом    в    висок.
Чего    ж    теперь    стоите,    сложа    руки?
Один    шаг    от    свиданья    до    разлуки.
Ну    что    ж,    давайте    сделаем    рывок...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=181725
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 04.04.2010

Ти просто є…

Не  буду  я  балад  складати  осені,  
вона  цей  рік  чекань  моїх  не  справдила.  
Пройшла  недбало  скрізь  ногами  босими  
Й  на  вірний  стати  шлях  мені  завадила.      

Не  малювала,  як  звичайно,  золотом,  
Або  ж  я  просто  розучилась  бачити...  
Лиш  небо  по-осінньому  розколоте,  
Та  осені  усе  можна  пробачити.      

Затинхе  вечір,  холодом  повіявши,  
Махну  рукою  -  й  в  дім  зайду  зігрітися.  
Я  марнувала  час,  в  кохання  віривши,  
Чому  ж  бува  так  важко  розлучитися?..      

Я  лиш  тому  на  світі  цім  зосталася,  
Де  всі  чужі  для  мене  перехожі,  
Бо  в  нім  є  ти.  Ні,  я  не  закохалася,  
Ми  просто  із  тобою  чимось  схожі...      

Хай  рукавом  зима  зачепить  місто  втомлене,  
і  білим  снігом  новий  шлях  простелиться.  
Ти  просто  є.  А  інше  все  -  умовності.  
Вони  із  часом  згинуть,  перемелються.      

Ти  просто  є.  І  краще  засинається,  
Коли  крізь  дощ  ім'я  твоє  почується.  
А  може,  просто  осінь  з  нами  грається,  
ховаючись  у  сірих  барвах  вулиці...    

Жовтень,  2009

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=181581
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.04.2010

Вам

Життя  летить.  Нестримне  і  шалене...
Та  в  долі  я  нічого  не  прошу.
Ви  лиш  на  мить  подумайте  про  мене,  
А  я  про  Вас  сьогодні  напишу.

Ви  не  один:  я  подумки  із  Вами...
Безсоння,  ніч  і  місто  за  вікном...
І  Вашими  навіяна  піснями
Укриє  муза  мрії  полотном...

Облишу  вірш,  піддавшись  ніжній  втомі,
Написаний  недбало  від  руки...
А  ми  ж  із  Вами  навіть  не  знайомі,
А  ми  ж  із  Вами  дійсно  диваки...

По  стелі  ковзають  від  фар  вогні,
Неначе  лижуть,  пробують  на  смак.
Й  мені,  мов  Вашій  порваній  струні,
Вже  все  одно,  хоч  якось  і  не  так...

Пусте,  пусте…  Чи  треба  щось  міняти??  
І  все-таки  сьогодні  не  засну…  
То  марна  справа  –  в  осені  питати…  
Давайте  ж  з  Вами  діждемо  весну….

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=181579
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.04.2010