| Сторінки (1/46): | « | 1 | » |
* * *
Мов пожовклий листок,
Вітром кинутий вдаль,
Пролітає печаль
І в тьму ночі несеться.
Так згорілий місток
Впав в бурхливий потік,
Що біжить в один бік:
Вже ніщо не вернеться
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=195521
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.06.2010
***
Упала сонячна в туман
праща,
Розверзлась чорная небес
паща,
Дихнувши холодом імли
ночі,
Моргнувши зорями очей
вовчих,
Мазнувши сірих рваних хмар
дуги,
Накривши саваном пітьми –
туги.
Печальну пісню затягнув
вітер −
Прощання з величчю краси
світу.
Здригнулись у плачу дерев
мітли,
Погас останній промінець
світла.
Висить Дамокловим мечем
місяць,
Шпигáють боляче думок
шпиці.
Усі потомлені лягли
спати,
А хто запалить у серцях
ватру?
А хто на білих осяйних
крилах
Святої Правди принесе
Силу?
Хто стрельне в бісові зірок
морди?
Ну де ж ви, воїни-стрільці
горді?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=195520
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.06.2010
Травень
Мрякою дрібною плаче небо...
Травень зажуривсь-засумував.
Тугу виливаючи із себе,
Затуманив-задепресував.
Поділись журбою і зі мною,
Що у тебе сталось, розкажи:
І за чим весняною порою
Ти занив, заплакав, затужив ?
Чи за тим, що сонце загубилось
У холодній сивій пелені?
Чи за тим, що юність утопилась
У бездонній далі-вишині?
А із нею канули й надії,
Та хлопчачий світлий шал-порив,
І запал колишній трутом тліє:
Так всьогó хотів, та не зробив...
Чи за тим, що вíтри-буревії
В царство вічних холоду й імли
Пелюстки кохання – диво-мрії −
Без жалю навіки віднесли?
Залишивши душу на поталу,
Іскрам-лезам хмарних гільйотин:
Й наче в долі хижої в опалі –
Ти один...І знову ти один...
Не один ти, нас, принаймні двоє,
І я теж недолі злої син.
Ми немовби злиті із тобою
У свинцевім розвої хмарин.
Я тебе послухаю-почую,
І розради слово підкажу,
Та з тобою я не посумую,
Не поплачу і не потужу.
Ти в мені печалі не пробудиш,
Я давно своє минуле поховав.
Всі невдачі, зради і облуди
Закопав, засипав, зарівняв.
Та і ти, мій брате, не карайся;
Що було, тогó вже не вернуть.
Не шкодуй, не мучся і не кайся −
Тлінне все, та вічна твоя суть.
Травню мій, ти ж золото-прекрасний,
Теплий, добрий, сонячно-ясний.
Дух весни – цілунок дивно-красний,
Зáвжди свіжий, завжди молодий.
Так осяй же усмішкою небо,
Прожени з чола свого вітри,
Не сумуй, друзяко, та не треба:
А забудь, наплюй, і розітри.
Все цвіте навколо – подивися!
На порозі літо світлих мрій.
Тож зі мною міцно обіймися,
І квіткам на клумбах порадій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=192955
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 31.05.2010
Братерство крові
1
Історію давню билинну
Колись мені дід розповів −
З часів золотих старовинних,
З глибин посивілих віків.
Коли на просторах безкраїх
Ряснів і буяв первоцвіт,
Коли в придніпровому краї
Преславний сколотський жив рід.
Цю оповідь-думу правдиву
Від прадіда дід мій почув,
А тому його прадід сивий
Розказував, як колись був
Він братчиком вільного війська,
З козацтвом хоробрим гуляв.
Цю пісню в поході неблизькім
Йому дух-орел проспівав.
Легенду про воїнську службу,
Про міць і надійність плеча,
Про вірну, освячену дружбу
Та кревне братерство меча.
І пам’ять про те не збороти
Нікому во віки віків,
Бо в кожнім із нас − кров сколота,
Дух воїна вільних степів.
2
Закрились божественні очі
Небес-Аргімпаси ясні,
І чорне шатро-крило ночі
Упало на трави рясні,
Сповивши степи пеленою,
Втопивши в хмелю своїх чар,
Розсипавши в висі росою
Сузір’я Ковша і Стожар.
Лук-місяць у небі здійнявся,
Немов у вінку зір-сновид,
Та сон із людьми обійнявся,
В стрімкий несучи їх політ,
Поплутавши в пута-тенета
Сколотські кибитки-вози,
Схопивши в казкові лабета
Своєї п’янкої краси.
3
Посеред сколотського стану
Під голих небес покриттям
Стояла найбільша і знана
Кибитка Атея-вождя.
В кибитці потомлені спали
З дружиною мужній Атей,
Та діток маленьких немало,
І друг його − воїн Гетей.
Гетея у січі кривавій
Поранили списом лихим,
Атей його взявся поправить
У домі гостиннім своїм.
Глядів-лікував він Гетея
Любіш за дружину й сім’ю:
Недарма ж поклявся Ареєм
В братерстві у мирі й бою.
Всі спали: дорослі і діти,
Ніхто не чекав зла-біди,
Та, певно, то воля Табіті
Покликала лихо сюди.
Хто знає: чи з неба що впало,
Чи в вогнищі жар не зітлів?
Та раптом шатро запалало,
Мов всепожираючий гнів.
Лиш мить – і палає оселя,
Злим факелом палахкотить.
Прокинувсь Атей – а вже стеля
Вогненна на нього летить.
Зіскочив мерщій він із ложа,
Ой ле-ле, сім’я уся спить:
«Вставайте! Рятуйся, хто може!»,
І кинувсь до друга умить.
Недужий, ослаблий від муки
Не міг підвестися Гетей,
Тому його, взявши на руки,
На вулицю виніс Атей.
Поклавши товариша далі
Від пекла пожежи та іскр,
Лишень обернувсь, як упали
Згорівши кибитка і віз.
Охоплені полум’ям, впали
На жінку кохану й дітей,
І ноги, як вкопані стали,
І стогін глухий із грудей.
4
Стояв наче камінь – дивився
Атей на вогнище своє.
А пломінь вже ледве жеврівся
Між чорним рідким пирієм.
Торкнувся легенько Атея
Й спитав дуже тихо Гетей:
«Що стало з сім’єю твоєю?
Не бачу я жінки й дітей.»
«На все воля Мами-Табіті, −
Приглушено друг промовля. −
Там нині і жінка і діти,
Де сходиться з небом земля.
Не встиг розбудить я дружину,
Не встиг врятувати синів,
І зараз вони уже линуть
На чорнім крилатім коні
Туди, де Папай й Аргімпаса
Їх приймуть в обійми свої
І вічного блага окраса
У вічнім сіятиме сні.»
Задумавсь Атей, задивився
На жар несхололий. Чи жах,
Чи зорі, чи присок іскрився
В його темно-сірих очах.
Та тільки не розпачу сльози −
Ніколи сколот не стогнав −
Він рівно і в спеки, і в грози
Веселую пісню співав.
Ніхто і ніколи не взнає,
Що робиться в серці й душі.
Лиш вітер по степу гуляє
Та місяць-лук сяє в Ковші.
5
«Навіщо вчинив ти так, брате? –
Тут раптом Гетей запитав. −
Ти мав би дітей рятувати,
А ти лиш мене витягав.
У мене, крім неба з землею,
Меча, сагайдака, коня
Нічого нема за душею,
А в тебе – дружина, сім’я.
Навіщо мене ти найперше
Із полум’я виніс надвір
Одним оцим порухом стерши
Всі мрії-бажання свої?
Я й так пошматований в січі,
Хтозна, чи оклигаю ще,
А ти цею темною ніччю
Майбутнє закреслив-роздер.
Ти ж палко кохав пишнотілу
Красуню дружину свою.
Тепер тільки кісточки білі
У Апі-землі зігниють.
Що нині лишилось у тебе
Від жінки та доньок-синів?
Родина, мов проклята Небом
Згоріла в жертовнім вогні.»
«Так, мій побратиме, то жертва,
І склав її я, а не ти.
Любов моя нині вже мертва,
Але побратимству цвісти.
З тобою колись на світанні
На зброї й крові ми клялись,
Що в перші хвилини й останні
Ділитимем радість і злість.
За батьківським Звичаєм-Словом
З твоєю свою кров змішав,
А разом із краплею крові
І душу тобі я віддав.
І стали відтоді ми браття,
Єдині у славі й біді.
Криваве Арея закляття
Назавжди горить на щиті.
Ареєм ми заприсягались
На ветхій жертовні святій,
І разом із кров’ю з’єднались
Навік наші долі й путі.»
6
«І вів нас у сотні походів
Суворий війни бог Арей,
Й не бачили серед сколотів,
За нас сміливіших людей.
Без сумніву й страху до бою
Летів я у сотні атак,
Бо знав: поруч завжди зі мною
Мій брат і його акінак.
Гонило-носило по світу
Нас разом з тобою удвох,
Хранив мене в січах і битвах
Твій меч, мов всевидящий бог.
Нам славу сколоти співали
Від краю й до краю землі,
Ми доблесть і честь осідлали,
Мов вітер на бистрій стрілі.
Пройшли ми півсвіту з боями,
Як смерч, що твердині змітав,
І «скіфами» – «жаху мужами»
Нас ворог-чужинець прозвав.
Ніколи й ніде не ділили
Ні здобич, ні жон, ні коней,
І жовтий метал не мав сили
Над тими, ким править Арей.
А скільки разів в пеклі бою,
У крові, диму і вогні
Мене закривав ти собою,
Як щит у горнилі борні.
І зараз, в останнім поході,
Під муром фортеці тії
У мене летів вражий дротик –
Ти ж груди підставив свої.
Тому, вірний друже і брате,
Я нині вчинив, що хотів:
Хай буде навіки проклятий,
Хто друга покинув в біді.
Хай судить мене лиш Табіті,
Байдуже і пекло мені,
Ще будуть і жінка, і діти –
Такий побратим уже ні.
Тож, брате, тебе обіймаю,
Як завжди − плече до плеча,
І разом давай заспіваєм
Про кревне братерство меча.
Хай пісня ця сонця дістане,
І хмару в долонях здійме,
Нехай вона долею стане
Для того, у кого є меч.
Нехай її в небі співає
Дух вільний – орел степовий,
Нехай вона сяє й лунає
Крізь сірий туман віковий!»
7
Дикий степ – то є наша оселя,
Бо нам хата затісна й мала,
Чисте небо – то є наша стеля,
А душа наша – бистра стріла.
Наша мати – земля сира чорна,
Наша доля – високий курган,
Наша воля – то криця незборна,
А життя – чи пропав, а чи пан.
Наш товариш – баский кінь кошлатий,
Побратим – вітерець степовий,
А наш батько – Арей-меч заклятий,
Наша слава – тріумф бойовий.
Наше серце – на небі зірниця,
Наша сила – це єдність плеча,
Друга вірного дужа правиця –
Святе кревне братерство меча.
Нам заіграшки ріки і гори,
Не страшні нам ворожі полки.
Доки разом ми – значить поборе
Все на світі братерство руки.
Перед нами путі веселкові,
Перед нами століття в імлі:
Велич духу, поєднаних кров’ю,
Буде вічно зоріть на землі!
Луцьк , 2004 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=191226
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.05.2010
***
Тебе назвав я мрією своєю.
Нічого я тобі не шкодував.
Вважав наївно рідною душею
І все тобі, придурок, вибачав.
Подумав здуру, що ти та єдина,
Яку я спрагло все життя шукав,
А ти, підступна і бридка бидлина,
Брехала в очі, як брудний шакал.
Нікому не пробачу кепкування
Над всім для мене чистим і святим.
Ганебним ти була розчаруванням,
Порожнім місцем, звуком лиш пустим.
Шкодую зараз за одним я лише,
Що стільки літ у марності прожив,
Що ти зібралась і втекла раніше,
Ніж я тебе, потвору, задушив.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=190466
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.05.2010
Я БІЛЬШЕ ТЕБЕ НЕ КОХАЮ
Я більше тебе не кохаю,
І більш не торкнуся ні разу.
Я думав – ти крапелька раю,
А ти меркантильна зараза.
Я більше тебе не жадаю,
Не мрію, не прагну, не хочу −
Обпився тобою до краю,
Обжерся тобою досхочу.
Хай все поринає у Лету,
Провалиться в пекло до чорта.
Я думав – ти мрія поета,
А ти аморальна істота.
Котись, щоб тебе я не бачив,
Нікчемна сварлива мегеро.
Ніколи тобі не пробачу
Твої ідіотські манери:
Жахливу і збоченську звичку
На ніч бігуді одягати,
І жовтеньку лампочку-свічку
Завжди перед сексом вмикати.
А ці ненормальні вимоги,
Оці забаганки прегрубі,
Щоб мив перед сном руки-ноги,
Та чистив і так білі зуби.
А ці всі дурні запитання
У самі інтимні моменти −
Під корінь рубають бажання,
І кайф розбивають дощенту.
Тож більше тебе я не хочу.
Знайди ще якогось дебіла −
Йому порозказуй півночі,
Що в тебе десь щось заболіло.
Я більше тебе не кохаю,
Не бачить тебе би довіку −
Хай іншого вранці лякає
Твоя ненамазана пика.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=190465
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.05.2010
МАРШ НАЦМЕНШИН - МАЙЖЕ БРАТІВ
(всім "рускаязичним гражданам" України присвячується)
Павтарітє єщьо, і па-русскі,
Нє маґу вас я штой-та панять:
Всєх хахлов і чурбанав нєрускіх
Нада в подпал канкрєтна загнать,
І ващє, сук, іх нада стрєлять.
А то, слишиш, савсєм абнаґлєлі,
Іш, свайо у ніх чьо-та там єсть:
Мова, пєсні, культура і зємлі,
Слава, воля, дастоінства, чєсть.
Да такова вам! Викусіть – с'єсть!
Ґдє сцикну я – там будєт Рассєя:
Ат Чюкоткі да южних широт.
Ґдє живу, там ґавно свайо сєю!
Да какой ви там к чьорту народ?
Да імєл я вас в зад і в пєрьод!
Ей, бандьори, давайтє-ка бистра –
Пєрєшлі на маґучій язик,
А нє то ми вас, нациналістав,
За свінячьїй падвєсім кадик –
Скора будєт вам полний кєрдик!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=188696
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.05.2010
ОДНА МРІЯ
Маю ще одну збоченську мрію (Хочте смійтеся, хочете ні – )
Я ніколи не був у Росії,
Мо’ поїду на всі вихідні.
У її твердокам’яне серце,
У ту саму хвалену Москву
Я зберуся колись натщесерце,
Щоб побачить усе наяву.
І берлогу пекельного звіра,
І тавро п’ятикутне чола,
І убогість невільничу сіру,
І примару мутанта-орла.
І смердючий душок невігластва,
І цинічно-розгнузданий шик,
І колиску всесвітнього рабства,
І кумівство вгодованих пик.
І розбещено-п’яні порядки,
І жандармсько-бандитський закон,
І цеглини кремлівської кладки,
Що увінчують гаспида трон.
І в подяку за «брацтво і празнік»,
«Дружбу вєчную» й іншу туфту
Я би справив на «площаді красной»
І маленьку, й велику нужду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=188694
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.05.2010
ПРИЙШЛА ВЕСНА
Прийшла весна у хвилі аромату
Пахнючих, щойновипнутих садів,
У дикому витті приблуд-котів,
В розпущених, оголених дівчатах,
І стогонах із паркових кущів.
Прийшла весна у липовім цвітінні,
В кружлянні і пищанні комарви,
У п’яному крутінні голови,
В розгульно-чарівному шурхотінні
Із заростів прим’ятої трави.
Прийшла весна – і можна повалятись
З ким-небудь на галявці між дубів
Під небом таким чисто-голубим,
Та зовсім, анітрохи не боятись
Що-небудь відморозити собі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=188149
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.05.2010
ВЕСНА
Прийшла весна. Дерева зеленіють.
Пригріло сонце, розтопило сніг.
Під вікнами коти скажено виють,
Як радісно мені стає за них.
Це ж так чудово – від кохання вити
Та по дворі за кішкою гасать,
І врешті-решт в підвалі десь зловити
Та, до стіни приперши, шурувать.
Я й сам кричу котячі серенади,
Коли надворі на дівчат дивлюсь.
І бачачи омріяні принади,
Я аж слиною з голоду давлюсь.
Зібравсь і я провести вечір плідно,
Піду-таки сьогодні погасать.
Когось спіймати конче необхідно,
Приперти до стіни й пошурувать.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=188147
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.05.2010
ОСІННІЙ
Але класно: на голову ллється,
По мордяці, щоках струменить.
Листя жовте по пузові треться.
Під важким каблуком чвакотить.
Як з відра милий дощик періщить,
Заливає засраний асфальт.
Вітерець як підірваний свище,
Рвучи в клоччя дурепу-печаль.
Набурмосені мокрі дівчата
Із розмитим чорнилом повік
Загрібають, неначе качата,
Серед течії вуличних рік.
Я іду і несу три плящини –
Білу «нашу» і пару «Мадер».
В кума нині святі іменини,
Ну, а в мене – в наступний четвер.
Але класно: іду і радію,
З розтелепів кумедних сміюсь.
В мене осінь густа на події –
Кожен день щось таке, що нап'юсь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=188121
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.05.2010
Осінь
Прийшла царівна золота,
Прекрасна й вічно молода,
Цнотлива, чиста і свята –
Осінь...
Їдкий прибила пил доріг,
Втопила безнадії гріх,
Лягла мереживом до ніг –
Осінь...
Стіною сірих хмарних шат
Закрила вечір – шлях назад,
Блиснýвши сяйвом дивних врат –
Осінь...
Кінець чекань, кінець вагань,
Пора новітніх сподівань,
Пора змагань, пора дерзань –
Осінь...
Без тіні суму й каяття,
Я скину листя-нежиття
І полечу у майбуття –
В осінь...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=188094
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.05.2010
Листопад
Похмурий ранок – подих листопада
Накрив вуаллю жовтня карусель,
Переписав в грізальні перепади
М'яку, суху каштанову пастель.
Приніс на брудно-сірих мокрих крилах
Видіння міста – грізне, неживе,
Холодний морок-спокій в’язне в жилах:
Нарешті світ такий, яким він є.
Ось він такий – без фальшу і обману,
Без лицемірних стебел-пелюсток,
У сивій млі промерзлого туману
Його жахке оголене єство.
Чомусь ніхто не любить листопада,
Ніхто не любить правди голий шал.
А ти мій брат і ти моя відрада,
І разом ми влаштуємо цей бал.
Люблю тебе, суворий милий брате,
І жду тебе, радію як дитя,
Бо ти ж такий, як я, мій листопаде,
Такий прямий-відвертий, як і я.
Візьму я фарби, пензлі – розмалюю
Твоїм нутром полотнища сирець.
Як вдало оця сірість гармонує
Із сірістю навколишніх сердець.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=187561
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.05.2010
Дощ...!
Холодний дощ іде вже третій день,
Я третій день радію і сміюсь,
Та осені стрічаю переддень,
У хмарах сірих пам’яттю гублюсь,
Своїм бажанням збоченим корюсь.
Без парасолі з поверху спущусь,
Поринувши у сиву пелену.
Я так заждався лікаря-дощу,
Що переміг спекоту цю страшну,
Мені принісши свіжу дивину.
А я іду, гуляю по дощу,
І міряю калюжі всі підряд,
Та регочу, підстрибую, свищу,
Крокуючи зі струменями в ряд.
Це – наш шалений із дощем парад.
А я співаю у дощі хмелю,
Із громом в такт лунає піснь моя.
Це – мить свободи, про яку молю,
Яка так рідко у житті сія.
Все суєта – є лише дощ і я.
Все дужче небо відкриває кран,
Потоками свободи з хмарних врат,
І студить, і лікує пекло ран
І тішить душу наче рідний брат,
І пестить серце тінню своїх шат.
І під анестезією дощу,
Щасливий та нещасний водночас,
Я все і вся забуду і прощу.
Єство своє відмию від зараз
Від струпу мрій, ілюзій і відраз.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=187560
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.05.2010
Тризна
(Скільки? За що ? Допоки ?)
1
Скільки можна нити-голосити,
Шмарклі-сльози тужно витирать,
Чорну відьму-долю проклинати,
Та про рай сплюндрований волать?
Ой, які ж ми бідні та нещасні,
Ой, завжди душили нас усі!
Ну коли ж ті кляті воріженьки
Якось так пощезнуть по росі?
Як геройськи ми кістьми лягали:
Крівця Калки, Києва пожар,
Реквієм містечка Берестечка,
І Батурин, Крути, та Базар.
Дармá нарікаєм на Небо, на Долю:
«За що? За який такий гріх?»
Що? Завжди нас тільки таки-лише били?
Та, певно, не більше за всіх!
Та невже не бачили звитяги?
Чи не був до нас ласкавий Бог?
Чи не вкрили славою себе ми,
Чи не мали лаврів перемог?
Чи не ми-то óбрів погубили,
І щитом забили грекам рот?
Святослав, і Мудрий, і Данило,
І ярмо розбите Синіх Вод!
Попелища Кафи й Трапезунда,
Лядський труп на корсуньських лугах,
Конотопський тріумф невмирущий,
Списи кари в уманських грудях!
Ой, гуляли-гуляли ми файно і хвацько
Від краю й до краю землі!
Ой, справляли-справляли бенкети козацькі
На полі – кривавім столі!
Напоїли півсвіту, півсвіту впоїли
Горілкою, медом, вином:
Та сном безпробудним втопили-накрили –
Хмільним поховальним рядном!
Шалене бунтарство, лицáрська відвага,
Невтомний запал-тулумбас!
О, діво велична – Крилата Звитяго,
Та ні, не лишала ти нас!
Злотострунна пісне Перемоги,
Ти лунала дзвінко на полях,
Нам крилом-мечем своїм священним
У майбутнє вказуючи шлях.
Та вже досить нюні розпускати!
Був в нас блиск, і є, і буде знов:
Треба вчить дітей перемагати
За Надію, Віру, і Любов!
За Вітчизну, Неньку-Україну,
За Грядуще здіймем хоругóв!
І не сльози нам путі окроплять,
А хай зросить їх ворожа кров!
2
За що ми йшли на палі і тортури,
За що вкривали трупами поля,
За що криваві ріки пролилися,
За що кістками всіяна земля?
За що на муки-пристрасті пекельні
Ішов без страху й сумніву мій рід,
За що, Вітчизно, в збурених століттях
Твій падав юний калиновий цвіт?
То за таку боролись Україну?
Оце «таку» ми бачили у снах?
Оце і є «омріяна свобода»,
Оце і є наш «самостійний шлях»?
Невже того ми прагнули-хотіли,
Пройшовши сотні бур, боїв і втрат,
Щоб зараз на чолі стояв продажний
Облудний хижий бидло-ренегат
Із клікою безрідних байстрюканів,
Із бандою жидви і москалів?
То це «вони» збудують Україну?
Чи «рай» для себе, кýмів та сватів?
Та схаменіться, і відкрийте очі!
Чужий не буде Неньки патріот!
Жиду й кацапу треба Україна?
Він буде дбати про «якийсь» народ?
Та вже «подбали» – мрéмо, як ті мухи,
Новий голодомор маха крилом,
Ну, а вони живуть-жиріють свині,
Над всетерплячим сміючись «хохлом».
Свиня, хай навіть родиться у стійлі
Не виросте племінним жеребцем,
І луг зелений домом їй не стане,
І не помчить вона галопом з вітерцем!
Свиня завжди залишиться свинею;
До аргамака їй не досягти,
Вона нариє й у траві багнюки,
І далі буде під свій зад гребсти.
Лише козак не зрадить Батьківщину,
Той, в кому кров бунтарська клекотить,
У кому Дух Одвічної Стихії
Крізь сонм віків вирує і бринить!
І лише він – це Совість-Честь Народу,
І лише він Свободи прапор піднесе,
Бо Справжня Воля кровію полита,
І на мечі її нам Воїн принесе!
Ну, де ж Ти, де, Надіє України?
Де Дух Святий Майбýття й Давнини?
Чи не пора уже на свято Великóдня
До столу нам усім подати свіжини?
3
Допóки будемо терпіти
Й сохнуть на очах,
Допоки будем скніти-тліти,
Й гинуть при шляхах,
Допоки наші квіти-діти,
Допоки наші буйні віти
Ще будуть жухнути-гибіти
Десь на чужинáх?
То ще якої треба міри −
Збив би його в прах! −
Щоби оте багно зневіри
В наших головáх
Та під литаври, сурми, ліри
Перетворилось в сяйво Віри,
Зайнявши пломінь свято-щирий
В зболених серцях?
Від кого ми чекаєм долі
Немов погоди в чистім полі?
Від того, хто не свят!
Нема довіри ні на йоту,
Тому, хто душу сплавив чорту,
І дико цьому рад.
Йому начхать на біль народу,
У нього є своя свобода,
Коли в кишенях дзвін,
Від себе й крихти не відíрве,
А радше всіх зведе у прірву,
Бо дух нечистий він.
Але і той, хто гарно мовить,
Все обіцяє й славословить
Всього лиш горлопан,
Він за шаблюку не візьметься,
Та з бурею не підійметься,
Лихвар – не отаман!
Хто лиш базікало безплідне,
Те булави, проте, не гідне –
Нас інший поведе.
Допоки скиглити-волати?
Доволі! Треба підніматись:
Нас ратне поле жде!
Невже повіки те прокляття
Над нами провисить?
Отямтесь же, панове-браття,
Та очі розтуліть,
Та й запаліть вогонь-багаття,
Та хоч на день, на мить!
Ніщо не зміниться ніколи:
Не дасть злодій-магнат,
Допоки славнії сокóли
Не прилетять у Дике Поле!
Гуде, гуде набат!
Ніхто не дасть нам щастя-долі:
Повік згниєм в ярмі,
Повік не буде свята волі,
Повік ми будем босі-голі,
Як не візьмем самі.
Доволі шморгання й ковтання:
У наших все руках!
Доволі туги і зітхання,
Доволі плачу і стогнання –
Майбутнє на шаблях!
Довік руїна буде в хаті;
Нащадки не простять
І Богом будемо прокляті,
І пощезаєм, аки таті –
Пора-пора вставать!
Вставаймо же, брати, до рання,
Ні слова про ціну;
Та ніч відправим в путь останню,
І справим тризну до світання
По нинішньому дню!
І по-лицáрськи погуляєм:
Невинні не впадуть,
І за прадідівським звичáєм
Розстелим попід небокраєм
У час прийдешній путь!
І рано-вранці на світанку
Веселкою звитяг
Замайорить на нашім ґанку
Блакитно-сонячним серпанком
Наш справді вільний стяг.
І в сяйві завтрашньої днини
Онуки скажуть нам:
Ви в час чорнезної години
Нам врятували Україну;
Так Вічна ж Слава Вам!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=186110
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.04.2010
ВІТЕР
Вітер-вітрище, вітер-вітрило,
Долі шалений пестун,
Дух гайдамаки, бунтар буйнокрилий,
Зух, баламут і пустун.
Ти переможно ширяєш під хмари,
Рвучи на шмаття туман,
Чи до землі, мов небесная кара
Мчиш – ти уже ураган.
То свіжим бризом кораблики в морі
Гониш назустріч землі,
То утікаєш у даль неозору,
То поринаєш в імлі.
То ніжним подихом, легким зефіром
Пестиш коханій косу,
То злим пекельним нездоланим виром
Нищиш життя і красу.
Вітер-вітрище, батяр-розбишака,
Волі дитя – хуліган,
Бистрий нестримний козак-гультіпака,
Сам собі завжди ти пан.
Ой, вітре-вітре, друзяко грайливий,
Крила мені подаруй,
І мою вдачу бунтарську мінливу
В небо з собою зчаруй!
Може, зі мною ти вже побратався
Десь в буйнім вихорі днів?
Бачив я сон – я з орлом обійнявся
І до зірок полетів...
Луцьк , 2005 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=184672
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.04.2010
***
У світі свобод, де немає свободи
Я вітру співаю заслужену оду:
“О Вітре ти буйний, мій брате крилатий!
Навчи мене, брате, висóко літати!”
Я б вгору злетівши, до неба дістав,
І з ним обійнявшись, хмариною став.
Для хмари нема перешкод, перепон −
Лиш висі небесної вільний закон.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=184671
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.04.2010
Гори
Гори парують, неначе димлять,
Немовби зітхають велично і владно.
Як стражі предвічності
Гордо стоять,
На плéчах могутніх тримаючи небо,
У хмарах молочних ховають вершини,
Немовби п’ючи прежагуче,
Тих хмар неземне молоко.
Стою на вершині гори,
Мов ширяю між небом й землею
Беркутом гордим та вільним.
І вітер куйовдить чуприну,
Лоскоче і студить чоло,
Та крила немов спочивають,
Сповиті у ризах нетлінних
Хмарин білосніжно-прекрасних.
Так легко, так радісно стало,
Так хóроше, мило й спокійно
Моїй пошматованій суті,
Душі моїй різаній-рваній
Та серцю розбитому вдрузки.
І я зрозумів: неважливе,
Химерне, хитке і мізерне,
Недбале, смішне й недолуге,
Не варте потуги й уваги
Все те, що лишилось в долині,
Все те, що побіля підніжжя
Цієї гори кам’яної,
Що в хмарі купає вершину.
Мене палко небо цілує,
І пестить, і мáнить, і кличе.
З вершини до нього так близько.
Я все би віддав без вагання;
Що є, що було, та, що буде,
Щоб тут же, в цю мить і секунду
Зробити хоч крок, хоч пів-кроку
З вершини на хмару казкову −
І в ній назавжди залишитись,
Із твердю небесною злившись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=184468
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.04.2010
Не люблю
Я не люблю слабких і недолугих,
Тих, що розвозять сльози по щоках,
Що завжди плачуть, ниють і волають,
В лещатах долі стогнуть повсякчас,
Бридких в своїй чорнезній безнадії,
Огидних у шмаркатому зневір’ї,
Що раз об твердий камінець спіткнувшись,
Жариною життя обпікшись трішки,
Упавши від пориву вітерця −
Не у спромозі знову підвестись,
Не в змозі витерти солоний піт з чола,
Та стиснуть зуби, закусить губу,
Зібравши силу й волю, йти вперед.
Не шкодувать їх треба, а ганьбить,
Висміювать, та лише не жаліть,
Бо лиш пройшовши всі страхіття лісу
Материм вовком стане цуценя,
І виживши у пеклі й тьмі савани,
Могутнім левом стане кошеня,
І лиш, коли породище безформне
Пройде крізь преси, молоти й вогонь,
Крізь гарт горнила і ковадла
Тоді булатом зробиться крицéвим,
Гнучким і твердим, гострим і блискучим,
Ввібравши в себе силу всіх стихій,
І все тоді підвладне силі криці −
І ті стихії їй впадуть до ніг.
Не буду шмарклі я нікому витирати
І руки з ями я нікому не подам,
А в руки ті, простягнуті до мене,
Вкладу кайло, сокиру та меча.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=184467
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.04.2010
Літо. Спека.
Літо. Спека. Плавиться асфальт.
Сонця диск розпечений в зеніті.
У повітрі штиль – застигло все
Як в трагічнім передвісті пекла.
Задихаюсь, як на березі карась,
Хоч ковточок чистоти шукаю ротом,
Але марно: лиш отруєний пісок
Губ потрісканих знемогу покриває.
Де шукати свіжу благодать?
Йти куди, чи бігти, чи летіти?
Чи терпіти стійко та чекать –
Мусить бути дощ і юний вітер.
Буде прохолода тим, хто жде,
Хто жахливу спеку зневажає,
Тим хто не шукає у пісках
Захисту від пороху доріг.
В хмарі куряви знайома тане тінь,
Маревом зникаючи в пилюці –
Це втікає кращий друг у нікуди,
У гонитві за зеленим папірцем
В напрямку до ринкових шляхів.
Він не чує і не хоче чуть
Сýрми глас на перехресті літа;
Збочений і втомлений біжить
До оазисів-фантомів у пустелі.
Літо. Спека. Плавиться асфальт.
Плавиться пісок, і серце, й мозок.
Душі плавляться та губляться в пилу;
Кращі з кращих гинуть в мареві пустель.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=184187
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 15.04.2010
Дума про море
На морі шквал і шторм і рев звіриний,
На морі буря – битва всіх стихій.
Неначе вітер небо в море кинув
І тут же вгору з хвилею злетів,
Щоби достать до хмар свинцевих
І знову впасти вниз
Стрілою блискавки сліпуче-голубої
І збурить вал горою до небес.
Не розібрать: де вись, а де вода.
Вони злились немовби в боротьбі,
Вони киплять, бурлять і все нові вали
Народжують немов дітей,
Що виростають і мужніють на очах,
Та набирають сили, злості і шаленства,
Щоб вдарить в берег дикий і пустельний,
Як молотом стотонним і безжальним
Та розтрощить, розбити скелі тверді
Чи впасти бризками в знемозі їм до ніг.
І падали суворі скелі у безодню
Під ударами невпинними й страшними хвиль
І било бурунами та прибоєм їх об берег,
Розносячи по гладі вод і суш.
А інші все стояли, як фортеці
Грудьми стрічаючи усе нові вали,
Рвучи їх в клоччя, шмаття й піну
І падали ті бризками в знемозі їм до ніг –
Стійким та мужнім цим твердиням.
А завтра буде штиль і море вгомониться,
З-за хмари вийде сонце у небі голубім
І випестить-зігріє ті скелі, що вціліли
І свіжий бриз в їх честь заграє марш тріýмфу,
А море дзеркалом сріблястим розіллється,
Ховаючи уламки скель, що впали
І тужно реквієм прибій їм заспіває.
Та це лише привал, та це лише омана,
Бо післязавтра знов стихія здичавіє
Та знову вдарить в берег дикий і пустельний,
Як молотом стотонним і безжальним,
Щоб розтрощить, розбити скелі тверді
Чи впасти бризками в знемозі їм до ніг.
І так було завжди: так є, так буде вічно,
Бо так задумано, окреслено всім нам:
Стоять у світі цім, мов тверді прибережні
Перед розгулом битви всіх стихій,
Грудьми стрічаючи вали і хвилі дикі,
Що бурею життя, народжуються завжди
Та завжди молотом стотонним і безжальним
У скелі наших б’ють сердець і душ,
Щоб розтрощить, розбити скелі тверді
Чи впасти бризками в знемозі їм до ніг,
Об камінь духу й волі вщент розбившись.
Це предковічно, мудро й справедливо,
І має бути так із дня у день,
…Та тільки реквієм прибій чомусь співає
Усе частіше і частіш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=184185
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 15.04.2010
Моя епоха
Моя епоха – збочене століття.
Ти принесла розбрат і лихоліття,
Розвал у душах, венах і серцях,
Ти лицарів своїх стоптала в прах,
Шляхетство й доблесть змішуючи з сміттям.
Ти честь і совість полонивши сіттям,
Дурман та блуд збурлила у мізках,
Піднявши рабські цінності в рабах.
Моє століття – збочена епоха.
Цвіт благородства ув’язнивши в кліття,
Його зтинаєш без жалю як віття,
Гатиш кайлом по заспаних очах.
Коли ж прийде твоєму блиску крах
І велич духу запала суцвіттям.
Моє століття – збочена епоха.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=183932
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.04.2010
Залізний вік
Мене жахлива душить ностальгія
За славою минулої доби,
Коли Любов і Віра, і Надія
В серцях палали сяєвом Месії
І торували шлях до боротьби.
Прийшли на зміну воям світоборства
Раби ілюзій, збочень і облуд,
З печатями морального потворства,
Сліпі та сонні у своїм зашорстві,
Проміння Правди винесли на суд.
Священним оголошено мерзенне,
Розпусту-гріх вознесено на стяг,
Потуга там, де є лиш марне-бренне,
І замість вічного окреслено буденне,
І честь та гідність втоптано у прах.
Панують лицеміри й ледацюги,
Возвівши в догму кредо лихваря ,
Справляють шабаш мракобіси і злодюги ,
І тоне істина в драговині наруги ,
І чорна б’є Апокаліпсису зоря.
Залізний вік – ти зла зерно посіяв.
Святе та чисте в мороці й тіні.
Та є ще дух шляхетний – пломеніє,
А значить: є і Віра і Надія
Допоки лицар честі на коні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=183931
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.04.2010
Бунтар
Блаженні голодні і спраглі правди,
бо наситяться...
Мф. 4. 6.
Вічний романтик і вічний бунтар –
Сумління епохи та правди різьбяр:
Живий незамулений чистий струмок,
На тлі покоління терновий вінок.
Пташиною білою посланий в світ –
Горіть купиною посеред боліт;
Лиш Істини Світочу свято служить:
Іскритись, палати, боротись, творить!
Лиш він без страху полетів в бурелом
Поперед плазуючих вільним орлом.
Сміявся зухвало з обману і зла,
І правдоньку різав, яка б не була.
Він проти облуди і тьми бунтував,
І славень Небес для стражденних співав.
Плював і кричав у всесвітній бедлам:
“Брати! Схаменіться – не те і не там!
Брати! Ви здуріли – не так Він казав!”
Волав, бичував, викривав, таврував,
І падав, вставав, знов кидався у бій –
Останній герой та остання з надій.
Він цінності вічні й пречисту красу
Ніс людям в долонях, як першу росу,
А лаври для себе вбачав лиш в тому,
Що право дано було свідчить йому.
Він був, ким хотів та інакшим не став:
Ніколи під дудку чужу не співав,
Бо просто так жив і, де було знаття,
Що змінюють лиш бунтарі це життя,
Та доти лише цьому світу стоять,
Допоки митці і поети горять,
Талантом від Бога зоріючи в млі,
Увись ведучи наших душ кораблі.
Хай завжди палає досвітня зоря
Романтика вічного і бунтаря!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=183713
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.04.2010
Арлекін
Як цікаво бути Арлекіном,
Як приємно блазнем в світі жить,
Гострим жартом і веселим кпином,
Всіх навколо тішить і смішить.
Як це добре – мішуру надіти
І дзвіночком дико калатать:
Що завгодно можна говорити,
Що завгодно можна осміять.
Поганьбити і поплюндрувати
Те, що найпрекрасніше для всіх.
Посміятись і пореготати,
Все для них святе піднять на сміх.
Марні та смішні їх поривання,
Постулати, по яких живуть:
Все це варте лише глузування,
Та вони не бачать іншу путь.
Всі вони серйозні, і розумні,
Знають добре, як потрібно жить,
Лише блазні, дурні неосудні,
Це ніяк не можуть зрозуміть.
Дійсно: він не може зрозуміти
Тих, хто в бруді світу скляк і стих,
І тому, найкраще їх смішити,
Щоб не буть ніколи серед них.
Важить він в цім світі небагато.
Це тому, що не для світу він.
Серед здатних тільки плазувати
Крила має, мабуть, він один.
Той, хто чує грубо посміється:
“Не зважайте, це – лиш арлекін”.
Той, хто бачить, встане і нагнеться:
“Поклоніться – бо блаженний він”.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=183712
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.04.2010
Нескорений
Я нескореним вовком дивлюся у ліс,
І пускаю свій нюх по тернистих шляхах.
Вчора я розтерзав право на компроміс,
А сьогодні я вигриз свій суєтний страх.
Утікаю у даль від приречених тіл,
Від приручених душ і припнутих сердець.
Крізь гріхів та облуд прегустий частокіл
Я нестримно несусь, як живий вітерець.
Мене манить Свободи омріяний дар,
Мене тягне до себе Всесильна Любов.
Я прощаюсь із рабством ілюзій і чар,
Рвучи пута земних ланцюгів та оков.
Я біжу! Я лечу! Це – мій вільний політ!
Це – мій гордий тріумф, мій травневий парад.
Я нескореним вовком дивлюся на світ
І ніколи уже не вернуся назад.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=183687
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.04.2010
Сірий
Я народився і виріс сірим
У вільній зграї серед вовків.
Ми знали тільки закони віри
У синє небо і шум лісів.
У рідних хащах ми полювали,
Нас грів та пестив зелений бір.
І бистрі ноги нас годували,
І білі ікла, і гострий зір.
У ночі сині серед галявин
Ми рвали холод і тишу тьми:
Пісні лиш Небу гуртом складали,
Йому лиш гімни співали ми.
Та наше щастя густим серпанком
Прикрив раптовий смертельний бій:
На нас напали осіннім ранком
На нас чимсь схожі, але рябі.
Сказав материй: “То лише слуги,
Серед двоногих вони живуть,
І радо зносять всі їх наруги,
Та недогризки з їх рук жеруть.
Вони ніколи не мали волі,
Вся їхня радість – кістки й ланцюг.
Ганебніш звірам не знати долі,
Як жити вічно у ролі слуг.”
Ми показали, що значить “сірі”;
Ми рвали горла й серця рябим,
І їм дісталось би в повній мірі,
Як раптом гримнув жахливий грім.
Із хащі бігли до нас двоногі,
А перед ними нові рябі.
Лиш я спромігся звестись на ноги –
Всі браття впали в цій боротьбі.
Лежали сірі тим громом вбиті;
Я серед зграї один стояв,
На смерть дивився впритул відкрито,
Зухвало й гордо її чекав.
Та раптом думка – шалена й дика,
Сяйнувши, волю дала ногам:
Зібравши сили із лютим риком
Назустріч кинувсь я ворогам.
Двоногі вбивці отетеріли,
Позадкували до них рябі,
А я нестримно і знавісніло,
Як смерч, пронісся крізь їх ряди.
І не спроможний був зупинити
Ніхто на світі стрімкий мій біг.
Я чув позаду лиш гавкіт ситий
Та вже далеко я був від них.
Я біг, в собі лиш несучи віру,
Що там далеко, де сонця схід
Знайду собі я кохану сіру,
І ми продовжим наш славний рід.
\
Повинна зграя моя постати
На службі лісу, а не собі,
І гімни Небу вночі співати
І Волю славить поміж рабів.
Достоту знаю: спасу я віру
В голодну волю і шум лісів,
Бо краще бути останнім з сірих,
Аніж найпершим посеред псів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=183686
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.04.2010
Голос крові
Все на світі можна вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
В.Симоненко
Я не вибрав Тебе, рідна мати,
Я не вибрав Тебе, роде мій,
І вовік не дано вибирати
Кров свою та оселю-край свій.
Та, якби я таке і мав право,
То би вибрав Тебе, моя Русь,
Я не знаю найвищої слави,
Крім тії, що дитям Твоїм звусь!
Моя, праведна Русь-Україно!
Лиш з Тобою я плачу й сміюсь,
Тут родився, зростав, тут загину,
Лиш для Тебе живу і борюсь!
Лиш Твої волошковії очі,
Золоту сонцесяйну косу
Я кохаю та п’ю донесхóчу
І у пісні-пташині несу.
Із краплин материнських молочних,
Із масних свіжозораних смуг
Здійнялось моє серце співоче
Та бунтарський нескорений дух.
Мені сняться степи Оріяни,
І трипільські лелеки-хати,
У душі моїй скіфські кургани
Та князівські черлені щити.
І литавровим громом пульсує
В жилах Дикого поля запал,
Закипає, клекоче, нуртує
Гайдамацької вóльниці шал.
Моя сутність в повстанському схроні,
У диму лісових таборúщ,
У п’янкому гірському полоні
Та у іскрах домашніх вогнúщ.
Де б мене не гонило-носило,
І куди би не звав бій-набат,
Світ, Вкраїно, без тебе немилий:
Я лечу у красу твоїх шат.
Скільки б я не блукав виднокраєм,
Скільки б я не пробув в чужинí,
Та не стати мені самураєм ,
І гусаром не стати мені.
Ні спартанським гоплітом сталевим,
Ні тевтонським ландскнехтом не буть,
На зріднюсь ні з орлом я, ні з левом –
Лиш Тризуб Золотий – моя суть.
Голос Крові лунає у грудях,
Благовістом священним дзвенить,
Я ніколи й ніде не забуду,
Хто я є ні на день, ні на мить.
Я – дещиця Великого Роду,
Правди Вишньої вічний солдат,
Непоборного пагін народу,
Вірний страж звичаєвих засад.
Я – нащадок гетьмáнів низóвих,
Я – інок у аскезі в миру,
Я – козак і по духу, й по крові,
Козаком проживу і помру.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=183185
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.04.2010
Ода Москві
О, ненаситна, ненажерна жабо,
Коли ж свою ти утамуєш хіть?
Коли на радість всьому світу згинеш,
Коли потонеш в бурях лихоліть?
Так,як і ти півсвіту потопила
В крові й сльозах у поступі віків,
Так, як і ти півсвіту потоптала
Чобітьми ницих п’яних байстрюків.
Тобі завжди свогó було замало,
О, нечестива бісова душа!
Де сягне око – там твої простори,
Де впала шапка – там твоя межа.
А, зрештою, та що свогó у тебе
Було і є, та, хто тебе, де знав?
Ватаг лайдаків, вигнаних із роду
В гнилому місці град побудував.
На крові та кістках людей невинних,
На попелі сусідніх язиків
Постала ти пекельною горою
Із помахом заздренної руки.
І зразу ж тую руку простягнула
В далекі й близькі землі та краї:
Палила, грабувала, підбивала
Усе під чорні списи й нагаї,
Давила і гнобила вільну волю,
Душила в твані, полум’ї й диму,
Перетворивши всі краї навколо
В суцільну євроáзійську тюрму.
А скільки ще народів напоїла
Отрутою своїх облудних слів.
Оце ж про тебе Божий учень в “Одкровенні”
Як про “Блудницю вавилонську” оповів.
Для тебе всі малі, дурні і темні,
Лиш ти одна “велика і свята”,
Вселенське іго чорне безпросвітне-
Твоя єдина збочена мета.
Нікому ти не хочеш буть рівнею,
Лиш тільки зверху, тільки під каблук.
Для тебе кожен завжди тільки менший,
В тіні твоїй замурзаний малюк.
Та ти й своїх дітей нізащо маєш,
Людське життя для тебе не ціна,
У м’ясорубки кидала й кидаєш-
Не мати, а зла мачуха страшна.
Що вже й казать про іншії народи,
Як в тебе зі своїм завжди війна:
Терори, революції, гулаги -
Перед моїм же вічная вина;
Без ліку в дружбі і братерстві кревнім
Завзято й палко нам завжди клялась,
Та кожен раз безбожно продавала,
І в колі зради наша кров лилась.
Ніколи не забуду й не пробачу
Тобі я зраджений розіпнутий наш блиск.
Душею й тілом зичу та бажаю,
Щоб і з тобою так же повелись.
Аби в усіх пригнічених тобою
Людей, нарешті, увірвавсь терпець,
Та у вогні священнім справедливім
Твоєму звірству наступив кінець.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=183183
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.04.2010
П’ЯНА МРІЯ
Люблю нажлуктитись із кумом бурачанки,
І гепнутися поміж бадиляк,
І різні мрії мріяти до ранку –
Про все, про все помарити усмак...
...Лежиш собі тихенько у травичці,
Вдивляєшся у п’яні небеса
І плавно розчиняєшся у гичці...
О диво...О легенда...О краса...
Про все собі лежиш і мило мрієш,
Про все, що так хотілося б уздріть.
І млієш, і зітхаєш, і пітнієш,
А місяць щось вигукує-кричить:
Що всі ми живемо найкраще в світі,
Жуємо ковбасу і шоколад,
У тюрмах і колоніях бандити,
Із бідними всім ділиться магнат,
Що скрізь реформи, зміни і порядок,
Прозорість, справедливість і закон,
Правдивість, благоденство і достаток,
Спускається на землю Божий Трон.
Що всі голодні-голі – п’яні-ситі,
Ніхто кісток не кидає в народ,
І свині не дорвались до корита,
І в гетьмани пробився патріот,
І чесні можновладці, депутати
Не брешуть, не жирують, не гребуть;
Іскриться у хатинці нашій свято,
Постала давня велич і могуть.
І ми, нарешті, моцно засіяли
У золоті і сріблі дужих крил
І пісню перемоги заспівали
У вирі-леті піднятих вітрил...
...Лежиш собі, зітхаєш-млієш-мрієш –
Як круто бурачанка оця пре.
А що робить? Не вип’єш, то здурієш...
Пішли ви всі! І хай усьому грець!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=183050
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.04.2010
МЕДИЧНО-ЛІКУВАЛЬНА ВІРШОПЛЮЙКА
Повертаюся вчора з роботи,
Аж дивлюся: на площі Свободи
Біля п’ятого справа стовпа
Галаслива зібралась юрба.
Розгортають червоні знамена,
Щось кричать в мегафони й сирени,
І у кожного бант і свисток,
Та усім уже років під сто.
А на ту ще не пізнюю пору
Враз цікавість взяла в мені гору:
Захотілось поглянуть зблизька –
Що ж це тут за вистава така.
Підійшов я до них за два кроки
І завмер собі нишечком збоку:
Придивляюсь до тих, що стоять
Та вслухаюсь у те, що кричать.
Боже мій! Що вони там волали:
Що у них якісь сурми заграли,
І в останній пора уже бій,
І мертвяк у них вічно живий,
І що світле майбутнє просрали
Бо не всіх в сиру землю поклали,
А як кров’ю залити весь світ,
То тоді гарний виросте плід.
І молились на зорі з серпами,
І здіймали ікони з катами,
Та на весь стозаслинений рот
Власний свій проклинали народ.
Плюнув я спересердя по тому,
Обернувся, щоб рушить додому,
Як дивлюся: стоїть якийсь хлоп
Й щось захоплено пише в блокнот.
Сам статечний, кремезний і видний,
В окулярах блискуче-солідних,
З білосніжно-стійким комірцем
І поголено-чистим лицем.
Все у бік поглядає юрмиська,
Раз-у-раз нахиляється низько
Над великим блокнотом своїм
І натхненно щось шкрябає в нім.
Мене знову цікавість здолала.
Я підкрався тихцем до амбала,
Крадькома з-за спини зазирнув:
Що ж він там у писульці писнув?
І яке ж-то було здивування,
Як ні слова не встряв із писання –
Букви всі наче геть не такі
І немовби рецепти якісь.
Він помітив мене й засміявся:
– Що, земляче, ти так налякався?
Та не бійсь, я не вражий агент,
Не шпійон, не писака, не мент.
Я – відома у місті людина,
Мої праці вивча вся країна,
Я – професор і доктор наук
Головлікар Петро Мозолюк.
Я тут тему цікаву вивчаю
І для книги нової збираю
Матер’ялів живих цілий ряд –
Це не люди, а прям-таки клад.
Унікальні, скажу вам, особи,
І у всіх ідентичні симптоми.
Відчуваю я шостим чуттям:
На порозі стою відкриття!
– Ой, пробачте, не хтів заважати,
Лиш одне можна ще запитати?
– Ради Бога, питанням я рад.
– А ви дохтор який? – Психіатр.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=183049
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.04.2010
ПОЛІТИЧНА ВІРШОПЛЮЙКА
Не вірю нікому з народних обранців:
Усі вони суть слимаки,
Юрба товстопиких, зажерливих ланців
З синдромом хапуги-руки.
Усі ці підсвинки, чи пак депутати,
В політику пруться за тим,
Аби лиш побільше у пельку напхати,
Безсовісно брешучи всім.
«Із грязі у князі» – то наша «еліта»
Усіх різнобарвних порід.
Змінився король – і змінилася свита,
Та щось не змінився цей світ.
Які б не були королі-королята
Про свій лише думають рот,
І пнеться-печеться про все тая Рада –
Чомусь тільки не за народ.
Та я б їх усіх тим кагалом і скопом
З парламенту прямо в тюрму.
Одного лиш знаю нормального хлопа
І вірю одному йому.
Не вибраний поки він в органи влади –
І то є суттєвий пробіл.
Я знаю: він гідний усе обійняти,
Тому що не бевзь, не дебіл.
Особа серйозна, жорстка, принципова
І справжній козак-патріот:
Ніколи на вітер не кидає слово
Та думає лиш про народ.
Душа там насправді така кришталева
І чиста, як крапля води,
І серце хоробре могутнього лева,
І руки такі золоті.
Та розум меткий, що усьому дасть ладу,
Язик як міцне долото:
Спроможний лиш він навести тут порядок,
А більше, напевно, ніхто.
Мені таке миле, ізмалечку рідне
Його променисте ім’я.
Зізнаюся скромно, хоч це й очевидно,
Що це мій улюблений – Я!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=182964
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.04.2010
БАТЬКІВСЬКО-ПОВЧАЛЬНА ВІРШОПЛЮЙКА
Син малий повернувся зі школи,
Пообідав, і вставши з-за столу,
Підійшов та, примруживши око,
Запитав, нібито ненароком:
– Я сьогодні почув одне слово.
Чи погане воно, чи чудове?
Що воно, слово те, означає,
Я, зізнаюся, татку, не знаю:
Пацани там казали у класі,
Що навколо одні підараси.
Що це значить, скажи мені, тату,
І чи можна це слово казати,
Хто такі підараси ті кляті,
І чому треба їх зневажати?
Я послухав синочка малого,
І, закинувши ногу на ногу,
Окуляри на носа вдягнув,
Й телевізора враз увімкнув:
– Зараз, синку, тобі розкажу
І наочно усіх покажу.
Словом цим називають марудних
Клятих збоченців бридко-паскудних,
Премерзенних брудних слимаків,
Дуже-дуже поганих дядьків.
В них немає ні честі, ні духу,
Їм не треба ні сяйва, ні руху,
Їм би тільки гидоття творити
І в розпусті жахівочній жити.
В них теорія власної дупи –
Отакі от вони козолупи.
Їх повнісінько нині навколо
Наче мух на гівні в нашім полі.
Та найбільше їх, синку, при владі –
Подивись на ці туші мордаті
(Репортаж із сесійної зали),
Ці ганебні товстенні амбали –
То найгірші зі всіх підарасів:
Передай завтра хлопцям у класі.
Говорити так ніби й не можна,
Та сьогодні говорить так кожний,
Називає їх так вся країна –
І старий, і малий, і дитина.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=182963
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.04.2010
Молитва
Пошли нам, Боже, другого Богдана,
Дай нам Мазепу і Залізняка,
Яви Павла, Симона і Степана –
Гетьмáна, вояка, провідника.
Помилуй, Отче! Гине Україна:
В Святій Русі поділено хрести,
І у своїй землі ми вже меншина
Посеред cучомовної орди.
Немає сил страждати і чекати,
Втомились ми від татя й лихваря.
Так дай корогву до небес здійняти:
Дай нам пророка, князя, бунтаря!
Ще є в нас порох у порохівницях.
Кострúщ старих ще жéвріє зола,
Дух Нації ще тліє у зіницях:
Нам треба іскра – й ватра запалá.
Даруй нам іскру, Боже Триєдиний,
Не дай зітліти, згинуть по росі,
Благослови підняти Україну
У Славі й Вірі, Величі й Красі!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=181871
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.04.2010
Агов, брати!
Агов, брати! Нічого не змінилось!
Панують скрізь жиди і москалі.
Невже нам зроду-віку не судилось
Пожить по-людськи на своїй землі?
А мати лиш горби та мозолі?
Та що жиди? Он власні ренегати,
Забувши голос крові на біду,
Деруть на шмаття гірше супостата
Вітчизну-Неньку – вбогу сироту,
Продавши душу – черству і пусту.
Що? Продали Вкраїну, байстрючата?!
Здали флоти, ракети і лани;
Продовжуєте й далі продавати
Без совісті, без честі, без вини,
Ганьба народу, сучії сини!
О, Боже мій! Коли ж ви нажеретесь?
Та до якої ж міри і межі?
На той же світ всього не заберете,
А як прийдешнім тут зростать і жить?
А як державу будувать, творить?
Невже ми всі хохли, а не вкраїнці?
Невже ми маса – збидлена й тупа?
Мабуть, не буде ладу в цім звіринці,
Як не прозріє нація сліпа –
І не постане ще одна УПА
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=181870
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.04.2010
ХАРАКТЕРНИК
1
Ой Богуне ж ти, Богуне,
Преславний козаче,
За тобою, сизий орле
Вся Вкраїна плаче,
Ой Богуне ж ти, Богуне,
Мужній осавуле,
І земля тебе, і небо
Орле, не забули.
Не забула стара Мати,
Ненька-Україна
Свого вибраного Богом
Іваночка-сина.
Ніже доблесті і сили,
Ні тії відваги,
Ніже слави осяйної,
Сурмоньки-звитяги.
Ой гуляв ти, осавуле,
У широкім полі,
Здобував для України
Золотої волі.
І жахались бусурмани,
Москалі та ляхи
Характерницької вдачі,
Шабельки-домахи.
Ой гуляв ти осавуле,
На бенкетах долі
Сонцем-сяйвом Батьківщини,
Знаменосцем волі.
Ой гуляв-гуляв,Богуне,
Перепуттям –лугом
Вітром вільним, вітром буйним
Нескоренним духом.
2
Палала в пожежі війни Україна,
Каралась в горнилі недолі,
Мов бідна нещасна вдова-сиротина
Хиталась билиною в полі.
Мов тать, захопила розруха-руїна
На чорній розбитій дорозі,
І слава колишня лежить, мов дитина,
На ноги зіп’ястись не в змозі.
А як починалось, як буря здійнялась,
Як хвацько гуляли соколи,
Та квіти звитяги пожухли-зів’яли −
Немає ні щастя, ні долі.
І кидає, мов у пропасниці лютій
Із боку у бік на морозі,
І скільки вже крові та досі припнуті
До клятого лядського воза.
Та геть не туди побрели-потяглися
У хмелю різдвяної ради,
З одного ярма та у інше впряглися,
«Брати» ж не спішать визволяти.
Немає від кого в надії чекати
На ласку та милість убогу,
Своєю рукою вже час прокладати
Собі у майбутнє дорогу.
3
У сутінки чорні, у млу опівнічну
У тишу холодну пророчу
Богун перед боєм із табору вийшов
Подихати полем досхочу.
Подихать і думу-зажуру подумать
Про долю-злодійку козачу,
Про кулям, шаблям і списам непідвладну
Свою характерницьку вдачу:
«Ой, вдачо моя, розбишацька шалена,
Кістлявої смерті примаро,
Якби ж то хто знав, що таке характерник,
І де тії дивнії чари.
А чари всі ті у душі світло-чистій
Ізмалку ще відданій Богу,
Та в щирій обітниці Правді служити
Весь вік до земного порогу.
А плата за те – ні кохання, ні долі,
Ні хати, ні діток, ні свята,
Лиш вічна війна – все походи-могили
І тіло порубане брата.
А дяка за те – Перемога і Слава,
Нестримна нездолана сила,
Ворожим мечам голова невразлива
Та білі небеснії крила.
Для чого та сила, для чого ті крила,
Як нині чорнезна година?
Не треба мені ні талану, ні долі,
Аби лиш воскресла Вкраїна.»
4
Від думи втомився
Козак чорночубий
Та сів-прихилився
До товстого дуба.
Приліг-притулився,
Склепив сині очі,
Та хмарою вкрився,
Сном-ковдрою ночі.
Укрився-накрився
Беззоряним долом
Та враз опинився
В безкрайньому полі.
В засніженім лузі
Стояв і вітрився,
Немовби у тузі
Своїй загубився.
Чи з сном обійнялись
Іванові очі,
Чи раптом то сталось
Видіння пророче:
Брела босонога
Крізь поле безмежне
Стариця убога
У чорній одежі.
Худа, блідолиця,
Нещасна небога,
Свята удовиця –
І прямо до нього.
Постала за хвилю
Навпроти Івана −
І в серці затліла
Незгоєна рана.
На кого ж то схожа
Вдова-сиротина?
Чи то Матір Божа,
Чи Ненька-Вкраїна?
5
І тихим, мов подих небес, шепотінням
Озвалась до Йвана та жінка-видіння:
«Журися, Богуне, журися, козаче,
Уже за тобою саме Небо плаче,
Витоптуєш рясту години останні,
А завтра поляжеш у хвилі світання.
Не в герці тобі доведеться вмирати –
Впадеш, мов шаблюкою, зрадою стятий.
І зрадять тебе, продадуть вражим ляхам,
Торкнеться очей синіх чорная птаха.
За срібник здадуть, як Господнього Сина,
Як-от на Різдво продали Україну.
І ти не спасеш ні ці зорі, ні води,
А вранці підеш в Царство Вічного Сходу.
Один ти не схибив і не похилився,
Нікому, крім Бога й Небес не корився,
Та бачив Вкраїну без вражого пана,
Без ляха, жида, москаля, бусурмана,
І завтра за те ти повинен померти
В останній надії священної жертви.
Зі смертю твоєю пошлеться закляття:
На триста та ще півста років прокляття.
Не кара то Божа, не гнів чи немилість −
Самі ви на себе це зло поробили,
Забувши про поміч в ділах — ласку Божу,
На себе наслали ту долю негожу.
Кому де завгодно лише не служили,
Та тільки не краю, де мати родила,
Шукали для інших і слави, і сили,
Аж поки свої щастя-долю згубили.
Згрішили єсте, потерчата убогі,
Бо рідна земля вам дарована Богом.
Щоб замість завжди між собою сваритись,
Повинні були, мов те море, розлитись,
З’єднавшись у міці одного народу —
І дав би вам Бог щастя, долю й свободу.
Свій стяг і свій трон ви би мали здійняти,
А не між чужими царями хитатись.
Тому нині й будете гнані-несилі
В своїй батьківщині, неначе в могилі,
Допоки не щезне уся кров нечиста,
І зійде опара із свіжого тіста,
Та вистигне плодом омріяний цвіт −
Тоді характерник повернеться в світ.
Прийдеш знов, Богуне, в новім дужім тілі
І станеш до бою святої неділі.
Піде за тобою незчислена рать —
Ніхто перед вами не зможе встоять.
Засяє на шаблях ворожа зла кров,
Та Волі здійметься Свята Хоругов,
І Сонце Звитяги зійде-запалає —
На всесвіт увесь смолоскипом засяє
У променях Правди, Благої Свободи —
Зігрівши-очистивши землі-народи,
Небес благодаттю осяявши світ...
... Це буде за триста і ще півста літ...»
6
Лежить утомившись,
Козак чорночубий,
На плечі схилившись,
Могутнього дуба.
Під чорним склепінням
Володарки ночі
Чи сни, чи видіння
Гортає пророчі.
Чи спить, чи жевріє,
Чи марить журбою —
Остання надія
Останнього бою.
Лежить-спочиває
Без жесту, без руху,
Провісник розмаю
Предвічного духу.
Посланець із раю,
Небес передвістя
Лежить і чекає
Коли зійде тісто.
7
Ой Богуне ж ти, Богуне,
Преславний козаче,
За тобою, сизий орле,
Вся Вкраїна плаче.
Ой Богуне ж ти, Богуне,
Мужній осавуле,
І земля тебе, і небо,
Орле, не забули.
Не забула стара Мати,
Ненька-Україна
Свого посланого Богом
Іваночка-сина.
Не забула, не заснула —
Стоїть-виглядає,
Біля тих воріт розбитих
Триста літ чекає.
Все чекає-виглядає:
Де ж та давня слава —
Осавульська люта сотня,
За лавою лава.
Де ж та лава, де ж та слава,
Слава України,
Характерника звитяга —
Дух Нової Днини...
Луцьк , 2004 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=180617
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.03.2010
ДИКА МРІЯ
Хотів би я буть Робінзоном,
І жити на острові дикім,
І дихати вільним озоном
Не бачачи жодної пики.
У царстві кокосів, бананів,
Колібрі, папужок, канарок –
У зовсім первісному стані,
Без грошей, дівок і цигарок.
Без пива, газет, інтернету,
Без радіотелеефіру,
В обіймах-тенетах-лабетах
Одвічно-спокійного миру.
Ніякої чорної скрухи,
Ніякої б…ої Ради,
Ні партій, ні блоків, ні рухів,
Ні збочено-сучої влади.
Є тільки цнотлива природа
В застиглому дусі-моменті –
Я сам би собі був народом,
І сам би собі – президентом.
...Собі ж бо брехати не станеш,
Із себе що знімеш – візьмеш,
Як встелиш, так ляжеш і встанеш,
І так сам собі проживеш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=180323
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.03.2010
ЖАБА І БУГАЙ
На мілководді у ставку маленька жабка грілась,
Аж тут рябого бугая на березі уздріла.
– Це хто такий? – пита вона.
Відказують: – Бугай!
– Ти ба, яким здоровим зріс, аж застить небокрай.
Я теж такою можу стать, лиш трішечки надмусь,
Повітря в груди наберу, та ще й над ним здіймусь.
І стала жаба що є сил і тужитись, і пнутись,
Щоби ще більш за бугая у розмірах роздутись.
Все крекче, піниться, сичить, поволі дметься-дметься –
Але й до ратиці його ніяк не добереться.
Кричить їй жаб’яча рідня:
– Посестро, схаменися!
Ще луснеш здуру, не дай Бог! Прочумайся, не дмися!
Та їх не слухала вона, а далі пнулась-дулась,
І справді луснула за мить — на шмаття розітнулась.
Якщо ти жабою вродивсь,
То бугаєм не стати.
Сиди в болоті і не пнись
Пастися-ремигати.
І хоч ти дмись, хоч понт ганяй –
А луснеш у моменті.
Не вийде з жаби бугая,
З нікчеми — президента.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=180321
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.03.2010
ЛЕБІДЬ, РАК І ЩУКА
Якось лебідь, рак і щука
В місто їхати зібрались,
Наладнали воза хутко
Й разом в нього повпрягались.
Лебідь прямо в небо рветься,
Рак прямує на узлісся,
Щука в річку так і преться,
Ну, а віз не рушить з місця.
Як вони не пріли-пнулись,
З ранку в ніч і день по днині,
Але з місця не зіпхнулись –
Віз стоїть стовпом і нині.
І повік йому стояти,
Мов примарою у світі,
Поки в нього йдуть впрягатись
Різні вишкребки неситі.
Як дістало все це кодло:
Знахабніле і бидляче –
Кожне сране одоробло,
Як захоче так і скаче.
Кожне кляте потороччя
У свій бік підводу тягне,
В гурті йти вперед не хоче –
Зиску свого тільки прагне.
Вже тварюки і забули,
Нащо в воза запрягались,
Що складали і тягнули –
І куди везти збирались.
Віз ніколи не діждеться
Шляхом битим мандрувати,
Як за віжки не візьметься,
Той, хто має керувати.
Кине в юшку рибу й рака,
А на рожен птаху в тісті,
Запряже у віз коняку –
І помчить галопом в місто.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=180292
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.03.2010
КВАРТЕТ
Дурний Віслюк, облізлий Цап, Макака голодупа
Та недоношений Ведмідь зібралися докупи.
Трубу, гітару, контрабас і барабан десь вкрали,
Квартетом гордо нареклись і голосно заграли.
Трублять, пиляють, струни рвуть, аж сьомим потом сходять
Та тільки втрапити у лад ніяк щось не виходить.
І кожен партію свою натхненно виграває,
А на мелодію спільну нічого не лягає.
Мабуть, тому, сказав Віслюк, не спориться в нас діло,
Що ми неправильно якось, недобре дуже сіли,
Нам треба зараз же усім мінятися місцями
Тоді і буде все у лад: поллються квінти й гами.
На Віслюкове місце враз Макака хутко впала,
Ведмідь на Цапове вмостивсь і знову грати стали.
І хоч вони уже й не так, по іншому сиділи
Та тільки музика ніяк звучати не хотіла.
Напевно, знову щось не те, промовила Макака,
Іще місцями помінять свої нам треба сраки.
Уся компанія бігом удруге пересілась
Але мелодія жива чомусь не народилась.
Разів зо двадцять ще вони отак пересідали,
Але нічого до ладу квартетом не зіграли.
Тупа не здатна звірина не те що в гурті грати,
А навіть добрий інструмент у лапах потримати.
А в нас придурків повсякчас у Раду вибирають:
Ті самі писки і зади місцями лиш міняють.
Вже стільки літ один квартет — нікчемний і бездарний.
Від кого музику ви всі чекаєте прегарну?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=180291
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.03.2010
Троянда
Весна на підході-під’зді
Та сонця, тепла ще нема.
Зима загуляла нечиста,
Холодна потвора-зима.
У венах, аортах замерзла
Живиця зчорніла лиха,
Заснула, схолола, пощезла
Колишня кипляча жага.
Лютневе брудне царство мертве
В застояних тванях-серцях.
Нікому не треба ні жертви,
Ні ватри, ні блиску в очах.
Чимдалі все глибше і гірше
У душах болото ганьби.
Нікому не треба ні віршів,
Ні волі, ані боротьби.
Їм треба видовищ і хліба,
Байдуже, що всюди бедлам.
А я собі сам вибрав дибу,
І плаху собі вибрав сам.
Та віра горить-пломеніє,
Троянда-надія цвіте,
І я її пéщу-лелію,
Хай, як лютий снігом мете.
Я чую, я знаю: вже скоро
Скінчиться кормига зими.
Я бачу заграву над морем,
Я бачу пожежу тюрми.
Лунає, лунає, лунає
Весни стоголосий набат
Ще мить – і вона забуяє
В осяйній чарівності шат.
Ще хвиля – і квітка-царівна
Проб’ється крізь втоптаний сніг.
Хай навіть на пласі – все рівно
Троянда розквітне для всіх.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=180188
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.03.2010
Поховали
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте,
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Т. Шевченко
Поховали та й забули
Тарасове слово.
Нема волі, нема долі,
Ярмо-іго знову.
Поховали та й заснули,
У сні потонули,
Кайданíв не розірвали,
Оков не струснули.
Знову панщина новітня,
Знов кріпацтво всюди,
Всім керують-заправляють
Злодюги-приблуди.
Знову шляхта в спину дише,
Жидок гендель травить,
Московщúна ненаситна,
Хижо балом править.
І розбійники заморські,
Й свої посіпаки
Роздирають-рвуть на шмаття,
Неньку, як собаки.
А ви дивитеся тупо,
Як дурні на воду,
Геть забулися якого
Та племені-роду.
Помоскалились, зляшвились,
З’європейзувались,
Як були сміттям і бидлом
Так же і зостались.
Та пожеж не запалили,
Хмар не розігнали,
Тих, хто встать хотів, самі же
Ворогам здавали.
Закопали в чорну яму,
Кобзарéву мрію,
А з Тарасом поховали
І віру-надію.
Може час уже згадати
Чиї квіти-діти?!
Чи вовік наймитувати,
Тліти, скніти, гнити?
Тож пора, нарешті, встати
Від краю до краю,
Бо пощезнете, як роси,
Ніхто й не згадає.
Прокидайтесь та вставайте,
Хоч раз щось зробіте,
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Та створіть сім’ю велику,
Сім’ю вольну нову.
І Пророка пом’яніте
Незлим тихим словом
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=180187
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.03.2010
...Колись...
...Колись я проклав на світанні
У юну епоху місток,
І сонцем в тьмі ночі засяяв
Крилатий арійський мій вовк.
...Колись на безкраїх просторах
Співав мій тугий сагайдак,
І кров’ю із степом збратавшись,
Весь світ мій жахав акінак.
...Колись Візантію пихату
Змела моя сила свята
Прибивши на брамі Царграду,
Черленого свого щита.
...Колись всі здригались племéна
Від свисту моєї тятви,
І хмари мечем розрубавши,
Півсвіту кричав: “Йду на ви!”
...Колись я змішав із землею
Могуть кочової орди,
На місці тріумфу свойого
Софіївські звівши хрести.
...Колись я був вільний, як сокіл,
У Дикому полі ширяв,
Та гордую пісню свободи
На цілу Європу співав.
...Колись я у Чорному морі
На хвилях вітрилами грав,
І Кафи вогонь справедливий
У мене на шаблі блищав.
...Колись моє грізнеє “Слава!!!”
Мов громом разило татар;
І падав кипчак і ногаєць,
І падав в крові яничар.
...Колись запорозькими кіньми
Топтав я крилатих гусар:
Тремтіла-дрижала Варшава
Від гуркоту бубнів-литавр.
...Колись розвівавсь оселедцем
Бунчук на легкім вітерці,
І руки мої настромляли
На списи московських стрільців.
...Колись я здійняв попід хмари
Небесно-пшеничний свій стяг,
І мого багнета боялись
Мадяр, австріяка та лях.
...Колись не коривсь я недолі,
Даруючи ворогу сталь −
Тризуба мого золотого
І німець лякавсь і москаль.
Так, був я і сильний і гордий,
Зухвалий, нескорений був.
Чи є ще мій дух непоборний,
Чи, може, у Лету загув?
Чи, може, згадаю, нарешті,
Предвічний бунтарський свій блиск?
І буду зоріть, як раніше,
І в тисячу крат, ніж колись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=180164
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.03.2010
Ми
І нібито давно немає вражих ляхів,
І ніби вже втекли від клятих москалів,
А ми все живемо ментальністю папахи,
Чубів і шароварів, свит та гопаків.
Та тішимося все з омріяної волі,
Що якось так сама зненацька нам далась,
Й хоч руки в мозолях, та все голодні-голі,
І, як завжди, ждемо, отримуючи “зась!”
Ми все іще клянем життя навколо себе,
Та віримо, проте, у доброго князька,
А змінювати щось давним-давно потреба,
Але ж дорога ця непевна і слизька.
Це ж треба хутко зад від печі відірвати:
Повстати у бою чи впасти у крові,
Але чомусь у нас кругом лиш “скраю хати”;
По вуха у лайні – та цілі і живі.
Та ми усе йдемо, куди й самі не знаєм?
А шанс дається нам, мабуть, останній раз:
Та ми усе спимо і сонні вимираєм,
І ситий та гладкий весь світ сміється з нас.
Я чую: вдалині у полі сурми грають!
Це – похоронний марш, а може трубний глас?
Вирішувать пора: чи згаснуть – чи засяять!?
Давно уже, брати, прийшов для цього час!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=180162
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.03.2010
ЛИСТЯ
Понад рікою на горбі могутній ясен височів
І з вітром вільним граючись, зеленим листям шелестів.
У божевільному танку, листки стрибали сміючись,
І в їхнім шелесті м’якім небесні струмені сплелись.
У кроні дерева густій грайливий вітер танцював,
А пишний листяний ансамбль до хмари пісню підіймав.
– Ми є окрасою життя, –
Співав листків зелених хор,
– Ми квінтесенція буття,
Ми апогей, аншлаг, фурор.
Що варте дерево без нас –
Страшний оголений бовван.
Ми є – еліта, вищий клас,
Ми вічна музика жива.
Ми ніжне ясена лице,
Ми іскра, примха і кураж,
І в парі з другом-вітерцем
Ми цей складаємо пейзаж.
Співало листя пісню цю і кожен день і кожну ніч,
Аж ясен більше не стерпів і струсонув його із пліч:
– Коріння, стовбур і гілля, — оце моя найперша суть.
Моє нескорене єство, моя постава і могуть.
А ти потрібне на сезон лишень для вигляду мені,
Сьогодні з вітром шелестиш, а завтра – чорний перегній.
А вам ще, друзі, не набрид оцей ансамбль «елітний» наш?
Чи, може, стовбуром труснем і перепишемо пейзаж!?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=180072
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.03.2010
Свинопас
Де ви, соколи Дикого поля?
Де той воїнства маковий цвіт?
Де боями гартована доля,
Де шаблями порубана воля,
Де предвічний відважний мій рід?
В Лету кануло славне лицáрство
У курганах безкраїх степів.
Вічним сном дух свободи й бунтарства
Спить на мéжі спокою й митарства
У пилюці забутих шляхів.
У розвіянім поросі волі
Розчинилася маревом Січ.
Серед тих, в кого лише мозóлі,
На осяянім ним видноколі
Рай будує новітній панич.
Сміючись із дурних гречкосіїв,
Що воліють зігнити в рабах,
Не боїться він злих буревіїв:
Це – не ті, що постануть до дії,
Це – звитяги колишньої прах.
Чи настане у бурі твій час −
Чи втопив ти єство невгамовне?
Чи забув, куди кликав нас віщий Тарас?
Чи уже не козак, а лише свинопас,
І щасливий тому невимовно?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=180071
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.03.2010